— Я вас зрозумів, Іване Карповичу. — Скоропадський підвівся, знову подав мені руку. — Дуже вдячний вам за те, що вислухали мене.
— Навзаєм, пане генерале.
— Можна просто Павло Петрович. — Скоропадський пішов до дверей, потім зупинився. — Думаю, зайве казати, що ця розмова мусить залишитися у таємниці?
— Я покладаю такі самі сподівання на вас, — кивнув я.
— Що ж, добре. Ще раз дякую за увагу, дуже радий був познайомитися з вами особисто. — Він усміхався цілком щиро. — І якщо вас спитають, навіщо я приїздив, то скажіть, що запрошував на офіцерський бенкет у штабі дивізії. Він відбудеться за два тижні, і ви б мали стати його окрасою, але відмовилися через зайнятість.
— Добре.
— Успіхів нам. — Скоропадський усміхнувся і пішов. Загуркотів двигун, і авто поїхало.
Я сів, замислився. Здається, не помилився. Всяке трапляється, однак щоб генерал працював провокатором, про таке я не чув. Щоправда, і не чув, щоб генерал вербував до участі в заколоті. Хоча якісь чутки про невдоволення государем серед його найближчого оточення ходили. Невже це воно і є?
Про візит генерала Скоропадського думав майже всю ніч, лише під ранок трохи заснув. Коли прокинувся, то вирішив про це більше не думати, щоб дарма не чекати. Аби відволіктися, поїхав до Куок-кали, щоб зайнятися справою, про яку говорив професор Лавессі. Місцеві російську сяк-так знали, то розповіли подробиці. Дівчинка поверталася зі школи, вже вечоріло, додому не дійшла. Батьки досить швидко здійняли тривогу, за кілька годин уже всі шукали дівча, але не знайшли. А вночі ще і сніг пішов, тож як і були якісь сліди, їх замело. Батьки хотіли піднімати бучу, звертатися у газети, об’яви розвішувати, але переконали їх, що не треба. Бо місто ж курортне, на Різдво багато людей відпочивати приїде з Петрограда, разом із дітьми. А як дізнаються про зниклу дівчинку, то злякаються, кудись в інше місце поїдуть, залишивши селище без заробітку. То шукали тихо, професор Лавессі призначив нагороду за відомості про дівчинку, поліція опитувала всіх, але так і не знайшли.
Спитав про батьків зниклої, вони працювали у того ж таки професора. І жили неподалік. Поїхав до них. Батьки захвилювалися, чого це я розпитую, дивилися вороже. Тоді я пішов до професора, щоб він батьків заспокоїв. Професор жив у великому кам’яному будинку трохи на віддалі від селища, у сосновому гаю. Будинок було оточено високим парканом, за яким гавкали дебелі, судячи з голосу, собаки. Я постукав у хвіртку, мені відчинив слуга. Я попросив сповістити професора про мій візит. Невдовзі Лавессі особисто вийшов до мене.
— Іване Карповичу? — спитав здивовано. — А на портретах ви інший.
— Зараз я у гримі, щоб шанувальники творчості не заважали, — пояснив я.
— Зрозумів! Ласкаво прошу до моєї скромної обителі! — Професор аж уклонився.
Був він кремезним, тлустим чоловіком років під шістдесят. Широке обличчя, великий ніс трохи картоплею, прожилки на щоках показували, що любить випити.
— Я дуже радий, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на моє прохання. Я знаю, що у вас донька є і ви розумієте, що відчувають бідолашні батьки зниклої дівчинки.
— Вони зустріли мене вороже, не схотіли розповісти про обставини зникнення, — поскаржився я.
— Це через те, що набігло багато охочих. Я ж призначив тисячу рублів нагороди за відомості про дівчинку. Мисливці за нагородою безперервно розпитують батьків, нишпорять тут. Я вже і не радий, що пообіцяв гроші! Бо метушні багато, а жодного результату. Але коли батьки дізнаються, що ви — сам Іван Карпович Підіпригора, то неодмінно все розкажуть вам! Прошу бути моїм гостем.
Професор завів мене до будинку, схожого трохи на фортецю: товсті стіни, вузькі вікна, радше бійниці. Але всередині було досить затишно. Запросив до свого кабінету.
— Сідайте, Іване Карповичу, — він вказав на розкішний шкіряний фотель за низьким різьбленим столиком, сам сів у інший. — Бажаєте щось випити?
— Чаю, якщо можна, — попросив я. Дивився на полиці з книгами до самої стелі, на великий камін, зручні шкіряні фотелі, оленячі роги, атлас землі, труп! О Господи, труп у акваріумі! Я вирячився, бо всяке бачив, але такого ні. Якийсь голий мертвий чоловік, скоріше, вже старець.
— Це мій учитель, професор Штрумфель, — сказав Лавессі, побачивши моє здивування.
— А що він тут робить? — спитав я.
— Він попросив у заповіті не ховати його, а помістити у формальдегід, таку рідину, яка зупиняє гниття. Я був його найкращим учнем і взяв на себе виконання заповіту, тим більше, що його родичі збиралися, попри прохання покійного, зарити тіло в землю. А цього професор дуже не хотів.
— Чому?
— Він мріяв про безсмертя.
— Що?
— Він вважав, що згодом, причому досить швидко, за сто-двісті років, наука підійде до того, що зможе забезпечити людям безсмертя.
— Безсмертя? — закрутив я головою. — А хіба це не гріх буде? Бо ж Господь зробив людину смертною.
— Ну, Іване Карповичу, в науці не можна думати категоріями «гріх» чи «не гріх». Наука позбавлена етичної оцінки, її хвилює лише істина. А вже як ту істину сприймуть люди, то зовсім інше питання. Що ж до безсмертя, то воно справді виведе людину з-під оруди бога, бо ж бог потрібен лише смертній людині, яка боїться вмерти і мріє про життя вічне. Безсмертній людині Бог не потрібен.
— Страшні речі кажете, професоре.
— Це не мої слова, а покійного Штрумфеля, який мріяв про безсмертя і намагався його здобути. Коли це йому не вдалося, він вирішив зберегти своє тіло до того моменту, поки вчені зможуть досягти вічного життя.
— Але яка йому різниця, він же мертвий?
— Мій учитель сподівався, що рано чи пізно наука навчиться і оживляти мертвих. Головне — зберегти тіло. Що я і зробив.
— А родичі не проти, що професор голий і стовбичить у вашому кабінеті?
— Були проти, ми з ними судилися, і я виграв суд, бо ж такою була остання воля покійного.
— Стояти голим у акваріумі у вашому кабінеті? — здивувався я.
— Ні, зберегти тіло. Що ж до акваріума, я, звісно, міг би поставити його десь у підвалі, але ж це мій вчитель. Тому поставив його у своєму кабінеті. Час від часу я розмовляю з ним, розповідаю про свої досягненнях. Я розумію, що він не чує, але це шанування його пам’яті, висловлювання моєї вдячності. Якщо він заважає вам, Іване Карповичу, я його закрию.
Лавессі натиснув на якусь кнопку, і дерев’яні двері сховали акваріум. Кнопка була на дерев’яній панелі, де було ще багацько кнопок і якихось гачків.
— Це пульт керування моїм кабінетом, — пояснив Лавессі, побачивши моє чергове здивування. — Я можу відкривати завіси на вікнах, сидячи у фотелі. Ось. — Він натиснув ще одну кнопку, і завіси почали зачинятися, у кабінеті стемніло. Професор натиснув на іншу кнопку, і завіса поїхала назад. — Як вам? — спитав він із гордістю.
— Не бачив іще такого! — визнав я.
— Я вклав у цей кабінет багато грошей, бо це ж моє робоче місце. Тут я працюю, якщо не спускаюся до лабораторії. — Лавессі задоволено усміхався.
— А ви теж вірите у те, що люди можуть досягнути безсмертя? — поцікавився я.
— Я вчений, тому не вживаю слова «вірити». Поки що я не бачу можливостей для досягнення безсмертя, але зовсім не виключаю, що вони з’являться у майбутньому.
— Людина житиме вічно?
— Так, хоча тут треба розуміти, що під людиною мається на увазі свідомість, наша особистість. Тіла, я думаю, будуть, як і раніше, старіти та вмирати, але людина може отримати можливість зміни тіл. На мою думку, це найперспективніший шлях для подолання смерті.
— Але як можна змінити тіло? — не зрозумів я.
— Теоретично — просто. Наша свідомість — набір електричних зарядів, що зберігаються у нашому мозку. Якщо ми навчимося передавати цей набір із голови до голови, це і буде безсмертя. Десь у років сорок-п’ятдесят, у кого як, коли тіло починає в’янути, люди майбутнього переселятимуться у нові тіла вісімнадцятирічних, а може, навіть, і підлітків.
— Але де узяти нові тіла?
— Думаю, їх будуть вирощувати на спеціальних фабриках.