— Але ж це будуть інші люди! І вони хотітимуть жити!
— Іване Карповичу, як біолог я знаю, що життя — це процес постійної конкуренції, війни всіх проти всіх. Ресурсів завжди не вистачає, і за них ведеться відчайдушна боротьба, у якій слабші програють, а сильніші ідуть далі. Безсмертя — теж обмежений ресурс, тож отримати його всі не зможуть. Буде боротьба, сильні стануть безсмертними, а слабкі — постачальниками тіл.
— Який жах! — скривився я, бо не любив несправедливості.
— Іване Карповичу, це життя. Хіба зараз усе не відбувається так само? Хіба бідні не живуть задля багатих, не віддають їм свої життя та тіла, нехай і в метафоричному сенсі? Робітники та селяни, що працюють на власників заводів та землі, вони ж віддають свої тіла капіталістам.
— Ви наче бунтівник якийсь кажете, — обережно зауважив я.
— На відміну від революціонерів, я не вірю, що людей можна змінити. Будь-яке людське суспільство, за винятком найпримітивніших, будується на експлуатації. Революціонери обіцяють побудувати нову державу, де експлуатації не буде. Але це неможливо! Це як паровоз, який не витрачатиме вугілля. Щоб паровоз їхав, треба підкидати вугілля у котел. Для людського суспільства вугілля — це експлуатація, без якої держава зупиниться і розпадеться, перетвориться на паровоз, що іржавіє на запасній колії.
Слуга приніс нам чай. У професора були якісь однакові слуги: чоловіки, молоді, у сірих одностроях і з дивними поглядами. Вони були на чомусь зосереджені, чи що? Слуга поставив порцеляновий чайник, чашки, мисочку з цукром, черпачок з вершками. Налив чаю мені та професору і пішов.
— Люблю солодкий чай із вершками, особливо взимку, — сказав Лавессі і поклав у чашки три ложки цукру, додав вершків, поколотив.
— Дуже добрий чай, — принюхався я.
— Так, мені надсилають його з Бухари, куди його везуть із південних схилів Тибету. Як на мене, це найкращий чай у світі. — Він зробив ковток і почав смакувати. Чай справді був дуже смачний.
— Чи правда, що зараз дехто намагається використовувати дітей для здобуття вічної молодості? — спитав я обережно, згадавши про свої пригоди в Одесі. Спостерігав за професором. Той закрутив головою.
— Маячня, Іване Карповичу. Всі ці легенди про ванни з крові дітей, які начебто дають молодість, — все це дурниці.
— Звідки ви знаєте?
— Мій покійний учитель розробляв це питання. Він проаналізував усі алхімічні книги, в яких згадувалося про здобуття вічної молодості. Деякі рецепти потребували використання дитячої крові. Професор Штрумфель провів досліди і виявив, що ані ванни з дитячої крові, ані її вживання як інгредієнта для напоїв не ведуть навіть до тимчасового призупинення старіння.
— Господи, він убивав дітей? — Я аж чашку поставив.
— Так, але це були діти дикунів, у Африці. Професор вирушив до Східної Африки, де досі панує рабовласництво. На ринках рабів він купував дітей і використовував їх для дослідів.
— Жах який!
— На жаль, Іване Карповичу, наука інколи потребує дій, які видаються обивателям жахливими. Колись лікарів лаяли за те, що вони ріжуть трупи. Дурні люди не розуміли, що лікарю потрібно розрізати десятки мертвих тіл, щоб навчитися і потім уже приступитися до живого. Так і в цьому випадку, тих дітей усе одно або чекала важка праця, або їх би взагалі з’їли, бо в тих диких краях досі практикується людожерство. А так вони прислужилися науці. Здається, не найгірший варіант.
— Я стикався з тим, що кров продовжувала життя, — згадав я дещо.
— Я читав ту вашу історію про вовкулака. Саме після неї я почав вас дуже поважати. Бо ви ж зовсім нічого не прибрехали! Хоча могли добряче навигадувати на цій темі. Але ви написали все точно!
— Звідки ви знаєте?
— Я теж проводив досліди зі створення штучних людей і зіткнувся з тими самими складнощами. Мої створіння швидко гинули. Щоб вони жили, потрібно було вбивати людей, а на це я піти не міг. Тому припинив досліди в тому напрямі. Але знайшлися люди, які їх продовжили. На щастя, потім прийшли ви і знищили того негідника.
— А ви теж займаєтеся безсмертям?
— Ні, бо це не має жодної перспективи. Наука ще занадто слабка для вирішення таких проблем. — Якщо професор і брехав, то йому можна було поаплодувати, настільки професійно він це робив. Я смакував чай.
— Чим же ви займаєтеся? — поцікавився я.
— Паразитами.
— Ким? — Я аж закахикав.
— Паразитами. Істотами, які пристосовуються для використання інших істот. Дуже цікава тема, яку, на жаль, багато хто з учених оминає з етичних причин, хоч я вважаю, що етиці не місце у науці.
— Паразити? Глисти, чи що? — Я аж скривився.
— І глисти теж, Іване Карповичу. Ось бачите, ви скривилися, вам огидно про це слухати, так само сприймає мою тему і багато хто з колег. Вони вважають, що паразити — це якісь виродженці, істоти, що деградують. Що там ними займатися? Насправді ж, паразити — це приклад не деградації, а блискучого розвитку!
— Розвитку? Глисти? — На божевільного професор не був схожий, але таке верз!
— Так, розвитку, Іване Карповичу, розвитку! Успіх тієї чи іншої живої істоти залежить від її пристосування до навколишнього середовища. І тут паразити демонструють нам справжні дива! Вони не тільки сміливо занурюються в дуже агресивні до чужинців тіла інших живих істот, але й примушують їх служити собі! І роблять це просто блискуче! — Я побачив, як у професора запалали очі. Видно було, що він розповідає про улюблену справу. Аж чашку з чаєм відставив. — Люди не розуміють цього! Хто з тварин викликає захват публіки? Тигр або лев! Ну, може, слон через розміри, собака через відданість, або кінь через корисність! І все! Але що робить тигр чи лев? Він просто вбиває! Кому, як не вам, Іване Карповичу, знати, що вбити легко! Тобто у людини є деякі гальма, нав’язані суспільством, які заважають вбивати, але ці гальма легко прибираються. Без гальм убити людину легко. Значно складніше взяти людину під свій контроль, примусити виконувати ваші накази! Тобто і тут є суспільні механізми, які полегшують підкорення. Офіцеру не треба докладати зусиль, щоб контролювати солдата, достатньо просто віддати наказ, а там уже солдат виконає, бо інакше на нього буде спрямовано репресивний механізм суспільства! У таких умовах контролювати легко. Або випадок грошей, коли людину можна контролювати за рахунок її жадібності. Так само контроль через статеве бажання, яким частенько користуються жінки. Але спробуйте контролювати людину без грошей, без жіночих принад і без наказів начальства! Це надзвичайно важко. Так ось: паразити лише цим і займаються! Вони захоплюють організм господаря і примушують його служити собі!
І хто після цього деградував, а хто довершений?
Лавессі аж почав бризкатися слиною, але вчасно помітив це і витер губи хустинкою, зробив ковток чаю, посмакував, заспокоївся.
— Одним словом, Іване Карповичу, хоча колеги засуджують мої наукові вподобання, насправді це надзвичайно цікава тема!
— Повернімося до теми, задля якої я прийшов до вас, — запропонував я.
— Так, вибачте за мої монологи. — Лавессі кивнув і подивився на мене.
— Ви вбили її? — спитав я тихо і впевнено.
— Що? — Його здивування було таким щирим, що я аж подумав, буцімто помилився.
— І краще не кличте слуг, бо тоді мені доведеться вихопити браунінг, а це може погано закінчитися для вас, — попередив я.
Він здивовано подивився на мене.
— Ви справді вважаєте, що я причетний до зникнення тої дівчинки? — Він відкинувся у фотелі і засміявся, схопившись за голову. — Господи, мабуть, я таки схожий на якогось божевільного, якщо ми могли подумати про мене таке. — Він скривився і зітхнув. — Іване Карповичу, я не причетний до зникнення цієї бідолашної дівчини. Я не знаю, як це довести, взагалі-то я думав, що доводити мусить сищик. На свій захист можу лише сказати, що за всіх своїх вад я не ідіот, це вам підтвердять навіть мої вороги. А якщо я не ідіот, то я б не запрошував вас розслідувати цю справу, якби був хоч трохи причетний до неї.
— Ви хороший артист, професоре, вмієте дуже добре брехати, але недостатньо добре, щоб я цього не помітив. Для чого вам знадобилася та дівчинка, і що ви з нею зробили?