Лавессі зморено зітхнув. Я стежив за кожним його рухом, готовий будь-якої миті вихопити браунінг. Його руки були над столом і нічим мені не загрожували. Здається, якийсь рух ноги, на який я не звернув уваги. А потім фотель, у якому я сидів, провалився вниз. Це сталося миттєво, але я встиг схопитися за край підлоги, повиснути на кінчиках пальців, спробував підтягнутися, та професор, що вистрибнув із-за столу, вдарив по моїх пальцях носаком — і я провалився. Впав у якомусь підвалі, господи, як же я ненавидів підвали! Фотель перевернувся, наче витрушував мене, після чого зник у стелі, яка закрилася високо над моєю головою. Тепер у кабінеті професора стояв порожній фотель. Цікаво, чи багатьох відвідувачів так спровадив цей божевільний вчений?
Я вихопив браунінг, озирнувся. Велике приміщення, добре освітлене. Під стелею складний металевий механізм, який забезпечував роботу фотеля з викидання небажаних гостей. Почулися кроки, багато кроків. До підвалу відчинилися двері, в які почали забігати люди. Слуги професора у сірих одностроях і з тими дивними, наче відсутніми поглядами. Їх забігло близько півсотні, вони стали уздовж стіни і подивилися на мене.
— Стояти! — крикнув я їм і погрозив браунінгом. Чесно кажучи, ніколи не думав, що у Лавессі стільки слуг.
— Узяти його! — почувся голос професора зверху. Я вистрелив на звук, а слуги кинулися до мене.
— Стріляю! — закричав я, сподівався налякати їх. Вбив першого, другого, третього, я ж стріляв упритул, а вони лізли на мене, навіть не намагалися ухилятися від куль. Я вистріляв усі набої, ті слуги, що вціліли, кинулися на мене. Я збив одного міцним ударом у щелепу, потім ще одного, третій удар зав’яз, мене схопили, повалили і почали топтати. Мене б убив цей розлючений натовп чоловіків.
— Не вбивати! — почувся голос професора.
Від мене відступили. Я лежав на підлозі скрутившись. Мить тому мене топтали, били, рвали, кусали. Було дуже боляче, паморочилося в голові.
— Узяти його! — слуги підійшли до мене і почали в’язати. Я не чинив опору. Точніше, спробував і знепритомнів.
— Іване Карповичу! — Мене плескали по щоках. Я розплющив очі. Одне око, бо друге геть запливло. — Вітаю вас, що живі. Я думав, мої хлопці заб’ють вас! Мушу визнати, що ви бились, наче той тигр чи лев. Ви вбили чотирьох і трьох поранили! У ще одного навіть зламана щелепа. У якомусь первісному племені ви були б ватажком, Іване Карповичу, славним воїном! Тому я вас і обрав.
Я лежав зв’язаний на столі. Подумав, що хотів же втекти від усього цього подалі, щоб більше не потрапляти у підвали. Але не втік — і ось знову. Професор Лавессі перевернув мене, почав стригти мені потилицю. Я намагався пручатися, але чомусь не міг поворухнутися.
— Я вколов вам спеціальні ліки, завдяки яким ви втратили можливість рухатися, але залишилися притомним, — пояснив професор, який вправно чикав ножицями біля моєї голови. — Вам, Іване Карповичу, мабуть, не я перший кажу, що не збирався вас чіпати, але ви самі мене змусили. На весіллі у нашого знайомого Бенедіктова той, уже п’яненький, згадав, що ви займалися справою Іллюші Благово. Господи, я думав, що про нього всі вже забули, а тут, виявляється, сам Іван Карпович Підіпригора зацікавився! Це мені дуже не сподобалося. З одного боку, минуло вже досить багато часу, і ви нічого не знайшли. З другого — Бенедіктов казав, що ви пам’ятаєте про цю справу. І це мені налякало. Ваша увага позбавила мене спокою, я не міг зосередитися на науці, тож вирішив діяти сам, зробити операційне втручання, а не чекати, поки проблема вийде гноєм.
Він закінчив стригти і почав мазюкати мою потилицю чимось прохолодним і мокрим. Здається, збирався її голити.
— А тут якраз трапилася ця історія з дівчиною. Її зґвалтував і вбив один із моїх слуг, який вийшов із покори, за що я його знищив. Справу з поліцією владнав, з батьками теж, у них шестеро дітей, одним менше, одним більше — не має значення. І тут я подумав, що те бідолашне дитя могло б стати хорошою наживкою для вас. Я чув, що ви дуже нетерпимі до випадків, коли кривдять жінок. А ще ж у вас маленька донька, за якою ви, мабуть, сумуєте. Мусили зацікавитися цією справою і прийти. Так і сталося.
Лавессі почав голити мою потилицю.
— Ви все-таки чудовий сищик, Іване Карповичу! Ви відчули, що я брешу, зрозуміли, що я якось причетний до зникнення дівчинки. Насправді не я, а один зі слуг, але то вже інша справа. Так ось ви розкусили мене, але я чекав цього. Навіть подумати не міг, що зможу вас обдурити, тому і запросив на крісло для гостей. Колись у нього відмовився сідати Іллюша Благово, і це принесло мені купу проблем. Та ви сіли.
Професор шкрябав лезом мою потилицю, працював професійно, наче справжній цирульник.
— З Іллюшею в нас вийшов конфлікт. Він був достатньо талановитим, попереду в нього були чудові перспективи, ми разом дуже добре працювали. Та потім виявилося, що у Іллюші надто строгі принципи, хоча для вченого це зайве. Вчений мусить іти до істини, і ця мета, поза сумнівом, виправдовує усі засоби. Я якраз почав займатися паразитами і показав Іллі свої перші напрацювання, ще не на людях, на собаках. Це були дуже успішні досліди, яких до мене ще ніхто не робив! Будь-який вчений мусив захопитися ними, натомість Ілля почав говорити про те, що собаки мучилися. Виявилося, що він був собачник і не міг працювати з собаками. Я запропонував йому працювати з людьми, а він зчинив скандал. Ми посварилися, Ілля пішов від мене, фактично згубивши свою наукову кар’єру, бо ж йому був потрібен хороший вчитель. Але справа у тому, що Ілля багато знав. Так, він нікому не відкрив зміст моєї пропозиції, тим більше, потім я спробував переконати його, що змінив напрям досліджень. Але я не міг просто сидіти і залежати від того, оприлюднить Ілля відомості про мої дослідження чи ні. Я запросив його на таємну зустріч, у мене вдома якраз змонтували той фотель. Мені тільки і треба було, щоб Ілля приїхав та сів там. Він приїхав, але не сів! Так і простояв увесь час зустрічі, хоч я кілька разів запрошував його присісти. Не знаю, це випадковість чи, можливо, він відчув якусь небезпеку.
Лавессі голив дуже добре, жодного разу не порізав шкіру. Був зосереджений у діях, хоча водночас розповідав.
— Ілля пішов, а мені довелося готувати слуг, щоб убити його. Між тим йому далі щастило. Мої люди приходили, і щоразу якась випадковість ставала на заваді вбивству, Ілля виживав. Він хотів розслідування, але наша поліція відмовляла. Я нічого не платив за це, поліції не треба платити за неробство, за це їй платить государ. Так от, я змушений був посилати вбивць ще і ще, але нічого не виходило. Потім Благово втік на війну. Думав сховатися там. Але я знайшов його, і вже у військовому шпиталі Іллю було вбито. Я випив тоді коньяку і подумав, що справу завершено. Коли ось за кілька років дізнався, що ви нею займаєтеся. Це ж я у вас читав, що не можна залишати заряджені рушниці у себе за спиною? А ви ж не якась там рушниця, ви — ціла гармата, Іване Карповичу! То як я міг залишити вас? До того ж у мене досить амбітні плани, і я не хотів, щоб ви їм завадили. Довелося затіяти цю гру. Спочатку я збирався просто знищити вас, а потім зрозумів, що саме провидіння послало вас мені! Ви станете вишенькою на тому торті, який я старанно готую вже кілька років! Так, готово.
Лавессі витер мою потилицю рушником.
— Вам, мабуть, цікаво зрозуміти, що відбувається, Іване Карповичу? Не хвилюйтеся, я не буду вас убивати, садовити у клітку чи катувати. Я — вчений, а не маніяк. Я просто зроблю вам операцію. Раніше вони були досить небезпечні, але я вже набив руку, зробивши їх кількасот. Що за операція? Вона пов’язана з темою паразитів, про яку я вам розповідав. Розумієте, якось я замислився, чому примітивні тварюки можуть почати верховодити своїм хазяїном, а я позбавлений можливості контролювати навіть свою кухарку, яка краде продукти. Я міг її звільнити, але не міг примусити не красти. Мені стало прикро, і я вирішив пошукати механізми впливу на людей. Довгий час усе було марно, аж поки в одному з наукових журналів я не прочитав про африканського паразита, який вражав мозок своєї жертви і починав контролювати її поведінку. В результаті жертва, зазвичай це були травоїдні, починала жити так, як вигідно паразиту, а не собі. Паразит не був зацікавлений у тому, щоб господар плодився, бо для самців це означало виснажливі турніри, а для самиць — вагітність, яка забирала всі сили. Тому тварини, вражені паразитом, припиняли плодитися. У самиць не починалась тічка, а самці втрачали цікавість до самиць. Натомість у тварин пробуджувався неабиякий апетит, причому лише на деякі види рослин, які хворі особини починали жадібно жерти. Серед цих рослин були тільки ті, які мали елементи, потрібні паразиту, щоб розплодитися. Паразит плодився просто у мозку жертви, займав його повністю, пронизував своїми корінцями обидві півкулі. Паразит відкладав у мозку господаря, точніше, жертви, яйця, чекав, коли вони дозріють, а потім давав наказ господарю потрапити у зуби хижака. І господар виконував цей наказ! Тварини, звичайні антилопи, кидалися на тигрів чи леопардів і гинули. Хижаки їли туші, залишивши голову гієнам, які жадібно накидалися на залишки чужого столу. Гієни розгризали черепи, з’їдали яйця, які продовжували дозрівати вже у цих хижаках, а потім виходили з калом і закріплювалися на траві. Там їх підбирали травоїдні, які ставали наступними жертвами паразитів. Як вам, не дуже складна схема, Іване Карповичу?