Бенедіктови розійшлися шукати, а я присів. Натиснув на велику зелену кнопку, на яку натискував Лавессі, коли ми з ним розмовляли. Потім установив перемикач на «ненависть». Найбільш можливу ненависть.
— Іване Карповичу, це ваш? — спитала Олександра і показала мій браунінг.
— Мій! — прошепотів я.
— Тут багато зброї!
— Беріть і собі про всяк випадок. — Я хотів підвестися, але мене зробилося зле. — Тримайте мене!
Бенедіктов підхопив мене, я взяв у Олександри браунінг, набоїв там не було. Як я вистріляв, так і залишилося. Запхав його в кишеню штанів, а сам узяв револьвер із набоями.
— Тепер ходімо до чорного ходу, — наказав я.
— Як ходімо? А професор? Лавессі! Його ж треба покарати! — сказала Олександра.
— Його покарають, не хвилюйтеся, — запевнив я.
— Що він тут робив? — спитав лікар.
— Потім розповім. Ходімо.
Вони допомогли мені вийти чорним ходом. Далі ми пройшли до гаража. Побачили двох слуг, які ходили навколо огорожі, стерегли, щоб ніхто не проліз. Слуги пройшли, я відчинив двері.
— Хтось уміє керувати авто? — спитав я, бо на власні сили не сподівався.
— Я вмію! — сказала Олександра, сіла за кермо.
— Відчиняйте ворота, лікарю, — наказав я.
Він відчинив, Олександра завела двигун, ми виїхали і поїхали геть. До воріт. Я дивився назад. У будинку не запалилося жодне вікно. Біля воріт стояло двоє слуг у кожухах. Я вийшов до них.
— Їдемо до Петербурга. Наказ професора, — твердо сказав їм. Один побіг відчиняти ворота, а інший почав щось записувати у журнал. Я оглушив спочатку його, а потім товариша.
— Ну що, їдьмо? — спитав Бенедіктов, він весь тремтів.
— Зараз, почекаймо.
— Чого? — не зрозумів лікар.
— Відплати. Дивіться, — я показав на будинок Лавессі.
Звідти почувся якийсь шум. Дивний, схожий на багатоголосе виття. Ось запалилося вікно нагорі. Окрема башта, мабуть, саме там була спальня Лавессі. Потім світло запалилося нижче, на другому поверсі. Мабуть, професор пішов подивитися, що діється. Потім постріли. У Лавессі, виявляється, була з собою зброя. Чотири постріли і крик, страшний крик чоловіка, якого рвуть на шматки. Потім із вікон почали вистрибувати люди, вони верещали і билися один з одним.
— Тепер їдьмо, — наказав я і знепритомнів.
Воля!
енедіктов відвіз мене до себе додому і доглядав наступні дві доби, які я проспав. Коли ж нарешті прокинувся, лікар сидів біля мене з дружиною.
— Нарешті, Іване Карповичу! Я вже почав хвилюватися за вас!
— Що з Лавессі?
— Він помер. Точніше, його вбили, розірвали на шматки. Коли поліція приїхала, то заарештувала більше сотні людей, які ходили біля маєтку. Всі чоловіки, у всіх сліди операцій на потилиці, всі без документів і з дивною поведінкою. Арештованих вивезли з міста, а загибель професора провели як самогубство, щоб не піднімати паніки. Все начиння, знайдене у підвалах професора, вивезли і спалили. Що там відбувалося, Іване Карповичу? Ми з Олександрою досі второпати не можемо! Якби не ви, вже б подумали, що це був якийсь кошмар!
Я розповів, не все, дещо.
— Господи, тобто професор підсадив того паразита вам у потилицю? — ошелешено спитала Олександра.
— Так, і збирався зробити те саме вам.
— Але як ви не стали його слугою, як не дали паразиту прорости у ваш мозок? — поцікавився лікар.
— Я його ненавидів. Я думав тільки про нього і про те, як вбиватиму його. Я не міг ніяк його дістати, тільки подумки, і тут я вже докладав усіх можливих зусиль.
— Господи, який жах! — Бенедіктов перехрестився.
— Ну, неприємно, — погодився я. — Як моя потилиця?
— Все добре, рана загоюється.
— Розріжте ще, — наказав я.
— Що?
— Продивіться все уважно, я мушу бути впевненим, що в мені не залишилося ані крихти того слизу.
— Та я видалив його!
— Ви поспішали, тепер не кваптеся, справа дуже важлива.
Бенедіктов зробив мені операцію, тепер уже з наркозом. Сказав, що продивився все уважно і слизу не знайшов. Зашив шкіру, замотав голову.
— Тепер вам потрібен спокій.
— Відвезіть мене до лікарні.
— Вас можуть арештувати як дезертира!
— Я знаю. Але не хочу підставляти під удар вас. А раптом контррозвідка дізнається про моє тут перебування?
— Іване Карповичу, ніхто нічого не дізнається. Залишайтеся тут, одужаєте, а потім уже вирішите, чи здаватися, чи, може, втекти за кордон.
— З останнім у мене не виходить, а здатися краще зараз, — сказав я похмуро.
— А що ви скажете? — спитав лікар.
— Що мене викрали невідомі, тримали на снодійному, потім привезли до столиці і викинули на вулиці. Більше нічого не пам’ятаю.
— Ви не збираєтеся розповідати про Лавессі? — здивувався Бенедіктов.
— Навіщо розповідати про те, у що ніхто не повірить?
— Іване Карповичу, ви дуже слабкий. Хоча б кілька днів почекайте.
— Ось саме таким слабким і треба здаватися. Відвезіть мене до лікарні.
— Ви впевнені? — перепитав Бенедіктов.
— Так, лікарю, впевнений. Їдьмо.
Він відвіз мене до лікарні. Я вийшов біля воріт і почовпав до корпусу. Дорогою впав. Мене підібрали якісь люди, занесли у будівлю, підійшли медсестри. Я назвався і знепритомнів. Коли розплющив очі, то був у ліжку. Окрема палата, за дверима солдати. Мені повідомили, що я під арештом.
— Вас хотіли відправити до тюрми, але я заборонив вас чіпати, бо ви дуже слабкі, — пояснив лікар, знайомий Бенедіктова. — Триматиму вас тут стільки, скільки зможу.
— Дякую.
Наступного дня мене відвідала Афродіта. Їй довелося одягтися медсестрою, щоб охорона пропустила.
— Що, Ваню, нові пригоди?
— Ага, — кивнув я і показав потилицю.
— Ого! — здивувалася графиня. — Ти б обережніше, а то так і без голови залишишся. І той, мені ледь-ледь вдалося відбити тебе від суду, де тебе збиралися засуджувати за дезертирство.
— Я ж не з власної волі зник, так трапилося, — зітхнув я.
— А що трапилося у Фінляндії, на кордоні? Чому ти не перейшов його?
— Заблукав, — сказав я і подивився повз графиню.
— Не бреши, — попросила Афродіта. — Поводир сказав, що привів тебе до самого кордону, і далі була натоптана стежка до Швеції.
— Що він іще казав?
— Що чув якийсь голос, дуже гучний, схожий на грім. Що це було, Ваню?
— Голос. Він сказав мені, щоб я залишався.
— Залишався?
— Так. Я все одно хотів піти, я ж усе вирішив, хотів поїхати звідси. Але тоді щось штовхнуло мене геть від кордону, штовхнуло дуже сильно, я аж покотився. Голос попередив, щоб я з ним не жартував. Мені довелося повернутися.
Афродіта придивилася до мене, потім поцілувала у лоб.
— Наче не гарячий. Чого ж ти мариш?
— Я не марю, так було насправді, графине.
— Голос, який ударив тебе?
— Так. Він був і під Карсом. Коли мене оточив загін курдів. Я б не втік і не відбився. А мене прикрили і розігнали ворогів.
— Хто прикрив? — скривилася Афродіта.
— Не знаю. Хтось. Із дуже гучним голосом.
— Янгол?
— Хіба янгол може бути у чоботях і кожусі? — засумнівався я.
— Чоботях і кожусі? — Графиня знову подивилася на мене підозріливо.
— Так, у чоботях і кожусі був той, хто прикрив мене дорогою до Карса. А ще від нього пахло бражкою.
— Бражкою? — Афродіта закрутила головою.
— І він розмовляв українською. Ну, як у наших краях говорять. Не російською.
— І хто це тоді був? — роздратовано спитала Афродіта.
— Я не знаю. Курди, які його бачили, я їх розпитував, вони казали, що лисуватий, ніс картоплею, з вусами.