— Що це, в біса, таке, Ваню? — ошелешено спитала графиня.
— Я не знаю, Афо, не знаю. Але там, на кордоні зі Швецією, голос був той самий, що і дорогою на Карс. Тоді він мене врятував, а згодом не пустив за кордон.
Вона замислилися, потім подивилася на мене.
— Може, це через травми? Тобі ж останнім часом багато діставалося по голові, так?
— Можливо, Афо, я не знаю.
Ми посиділи мовчки.
— Ну добре, Ваню, ти — живий, і це головне. Я зараз задіяла всі зв’язки, щоб тебе врятувати, мені допомагає той лікар, Бенедіктов, у нього теж є деякі корисні знайомства. Просто так засудити тебе у контррозвідки не вийде. Але не виключено, що тобі доведеться посидіти у тюрмі.
— Я не боюся цього.
— Але ми тебе витягнемо.
— Афо, дякую. Тепер уже не ви мій боржник, а я ваш.
— Ну, це дивлячись як рахувати... — вона усміхнулася.
— Сподіваюся, що моя справа не завадить підготовці ваших мандрів? — спитав я.
— Ні, Ваню, навесні знов вирушаю до Ріки Снів. До того, як зійде крига, треба витягнути тебе, і я це зроблю, не хвилюйся.
— Я спокійний, Афо, і нічого не боюся.
— Це добре.
Вона пішла. За тиждень мене справді перевезли до тюрми Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці. Там посадили до окремої камери. Охоронці ставилися до мене добре, передавали посилки від знайомих, виводили погуляти двічі на день, часто приходили послухати мої розповіді. До того доходило, що навіть пропонували мені допомогу у втечі.
— Все одно зараз бардак у державі, і не помітить ніхто! — казав мені один з охоронців, прапорщик Сіроштан, із яким ми любили поспівати наших пісень.
— Та ні, навіщо бігти, мені й тут добре, — казав я.
Двічі до мене приходив слідчий, але більше не розпитував, куди я зник зі служби, а сам розповідав, що бозна-що коїться у країні і як би не було біди. Я тільки кивав. У тюрмі від’ївся, набрався сил, залікував потилицю, почав записувати спогади про останні пригоди. Не так вірив, що колись вдасться їх надрукувати, як щоб не закиснути, щоб голова працювала, бо ж голова — вона як м’язи, як не займати її, то слабкою стає.
Потім мене перевели до камери суворого одиночного ув’язнення, заборонили охороні зі мною спілкуватися. Кілька тижнів прожив, наче на острові, жодних новин, а потім прибіг до мене наглядач і наказав збиратися з речами. Я спочатку подумав, що таки судитимуть мене за дезертирство, а потім помітив, що наглядач дивиться на мене захоплено. Повів мене коридорами, я почув, що вся тюрма гуде. Трапилося щось.
Завели мене в окрему кімнату, де я побачив генерала Скоропадського, схвильованого і урочистого. Наглядач пішов, генерал спитав про моє здоров’я.
— Тюремне повітря виявилося для нього корисним, але я б не хотів передати куті меду, — пожартував я.
— У мене для вас хороші новини, Іване Карповичу, — сказав генерал українською.
— Слухаю вас.
— Пам’ятаєте нашу розмову?
— Так.
— Тоді я говорив, що може статися дещо важливе. І це сталося. Государ Микола Другий відрікся від престолу. — Це вже Скоропадський говорив російською.
— Що?
Я подивився на генерала. Він кивнув. Поклав на стіл кілька свіжих газет.
— Влада змінилася. Ми обіцяли, коли це станеться, виконати ряд ваших вимог. Ось, ознайомтеся з кількома документами. Перший — наказ про припинення стосовно вас розслідування за фактом дезертирства через відсутність складу злочину. Читайте. — Він подав мені аркуш. Гербовий, із печатками. — Другий — про звільнення у запас Івана Карповича Підіпригори за станом здоров’я. Ознайомтеся. Далі кадрові накази. Про звільнення та арешт генерал-майора військової контррозвідки Кузнецова Віктора Спиридоновича. Про звільнення та арешт генерала охоронного відділення Штейнера Андрія Людвіговича. Ну і наостанок про звільнення та арешт товаришів військового міністра барона Раузена та князя Нікітіна-Ухтомського. Я нічого не забув?
— Ні, — ошелешено сказав я, читаючи документи. Все як треба, на гербовому папері, з печатками та підписами.
— Ми виконали свої обіцянки і сподіваємося, що ви виконаєте свої, — вів далі Скоропадський.
— Так! — кивнув я. — Чи правильно зрозумів, що я вільний?
— Правильно, Іване Карповичу. Ось ваші документи, ви тепер вільна і цивільна людина. Які ваші подальші плани?
— Я б хотів побачитися зі знайомими і якомога скоріше відбути до свого хутора. Сподіваюся, мені не треба залишатися у Петрограді?
— Ні, ні, навіть краще, якщо ви поїдете, бо у столиці може бути неспокійно. Якщо хочете, я можу вас підвезти, куди треба.
— Буду вам вдячний.
І ми поїхали. Петроград весь вирував, я провідав Бенедіктових та графиню, після чого попросив завезти мене на поштамт, звідти дав телеграму до Іспанії, на одну адресу у Валенсії. «Єлизавето Павлівно радістю повідомляю відновлення спілкування демобілізація їду хутір будьте готові вирушити додому сповіщу додатково Ваня».
Грошей у мене не було, розплатився Скоропадський. Він весь час розповідав про блискучі перспективи нової Росії. Надихнув мене. Коли вже я в потязі їхав до Ромен, ніяк не міг заснути. Відчував, що починається нове чудове життя, де я зможу бути тим, ким хочу, і ніхто мені не вказуватиме. Воля!
Жовтень 2013 — березень 2014, Суми.
Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.
Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеі А. П. Цехова за фахом «Поміркований реалізм».
Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.
З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар'єру і досягнув посади заступника головного редактора.
Пише з 1998-го року, з 2004~го здебільшого українською.
Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.
У творчості сповідує принципи.
Лауреат і стипендіат.
