— Але вам небезпечно тут залишатися!
— На все воля Божа, — спокійно сказав він.
— Але чому ви не хочете опинитися на волі?
— Я хочу. Але якщо я втечу, то тим самим дам своїм супротивникам можливість стверджувати, що їхні побрехеньки про мою роботу на австрійський Генштаб були правдою. До того ж відповіддю на мою втечу будуть жорстокі репресії щодо нашого духовенства на Галичині. Я не хочу своїм порятунком підставляти під удар своїх братів та сестер.
— Але люди з Синоду хочуть убити вас і...
— Мені залишається молитися, а там нехай буде так, як вирішить Господь, — твердо сказав він. У його очах була така віра, сам він виглядав так натхненно, як і мусить виглядати справжній пастир. Я схилився перед ним і поцілував його руку.
— Владико Андрею, тепер я бачу, що саме ви гідний представник древньої церкви, а православна схизма смердить духом Московщини і давно перетворилася на філію царату!
— Думай про Господа, сину мій, радій милості його, — наставив мене митрополит.
З тим я пішов. Я розумів, що мені треба бути ближче до монастиря, тому ми з Беатою винайняли невеличкий будинок неподалік. Вона почала спостерігати за монастирем ззовні, а я влаштувався послушником, щоб бачити все зсередини. Послушникам треба було ночувати у монастирі, нас зачиняли на замок, якби я спробував утекти, це б одразу помітили і мене б вигнали. Як же я сумував за моєю прекрасною Беатою у ті нескінченні ночі в монастирі!
Вдень же нас примушували багато працювати. Я робив те, що казали, а сам назирав за подіями в монастирі. Наче все те саме, але одного дня я побачив, що охорону тюрми змінили. Замість солдатів, які весь час пиячили, поставили поліцейських, які уважно перевіряли всіх, хто заходив. Наступного дня я побачив у монастирі двох незнайомих чоловіків, високих, худих, із довгими бородами. Вони були у цивільному одязі, але все одно більше схожі на ченців. Вони помолилися у церкві, потім обійшли монастир. Як мені здалося, дуже уважно обдивилися тюрму. Один навіть спробував зайти всередину, але поліція не пропустила. Він запропонував невеличкий хабар, але поліція відмовилася, що у Російській імперії буває надзвичайно рідко, бо ж поліція там украй корумпована.
Ті двоє пішли, я стежив за ними, коли побачив Беату. Серце моє переповнилося тугою, а організм весь аж потягнувся до коханої, яку я бачив лише у шалених снах. Але відповідальність узяла гору над пристрастю, і я показав Беаті, щоб вона простежила за гостями. По обіді я відпросився до міста, ми зустрілися з Беатою. Вона розповіла, що ті двоє винайняли кімнату. Коли виходили обідати, Беата зайшла до неї і перевірила речі.
— Там була тисяча рублів і два маузери, на рукоятях яких викарбувані хрести, що стоять на вісімках, — розповіла моя кохана. — А ще набір шприців і ампули з героїном.
— Це восьмий, таємний відділ Священного Синоду! — здогадався я. — А як ти пробралася до кімнати? Хіба вони не замкнули її?
— Більшість замків не може встояти проти моєї шпильки, — усміхнулася вона.
— Але ти так ризикувала!
— Я люблю ризик. Слухай далі, коли вони повернулися, то принесли купу мотузок. Я знайшла поруч крамницю, де вони закуплялися, там розповіли, що вони взяли мотузки і кріплення, казали, що ремонтуватимуть дах церкви і тому їм треба лазити на висоті, — доповіла Беата.
Я дивився на її губи і згадував їхню силу і ніжність, коли вони охоплювали мене і поглинали.
— Іванцю! Заспокойся! Думай про справу!
— Так, думаю. Вони спробують пробратися до тюрми на мотузці? Зайдуть на фортечну стіну, спробують закинути мотузку на дах і нею з’їхати, — сказав я.
— Певне, що так. Цієї ночі тобі треба бути готовим до всього.
— Я буду готовий, а зараз дай поцілувати тебе, інакше я збожеволію.
— Не тут, Іванцю, не тут.
Ми зайшли до кімнати, де жила Беата, і впали на ложе кохання та пристрасті, яке сповило нас ковдрою поцілунків та ніжностей. Слабка людина, дуже слабка. Опісля я вийшов і на ватяних ногах пішов до монастиря. Дорогою купив хороший ніж. Вночі тихенько підвівся і вийшов із кімнати, де спали послушники. Вийняв вікно в коридорі і вислизнув на вулицю. Там було тихо. Я накинув чорний жупан, щоб злитися з темрявою, після чого пройшов до тюрми. Побачив маленькі червоні вогники. Поліцейські курили, з посту не йшли, навіть у цю глупу ніч. Я заліз на стіну і став чекати. Зрештою почув кроки. Переліз і повис на стіні ззовні, обхопивши зубець. Якби я обірвався, зламав би ноги, бо внизу було каміння. Але я міцно тримався. Почув, як пройшло двоє. Вони прив’язали один кінець мотузки до зубця стіни. Тепер один із нападників мусив обійти по стіні й натягнути мотузку на протилежному боці. Таким чином по мотузці можна буде проповзти якраз над тюрмою. Хитро. Невдовзі другий повернувся. Вони перевірили мотузку, натягнуту, наче струна. Потім один із них приладнав до мотузки якийсь механізм і потроху почав їхати вперед. Мотузка під ним поволі опускалася, наближала до даху тюрми. Другий чоловік стежив за тим, що відбувається. Я зрозумів, що зараз один із них спуститься на дах, потім почекає другого, вони удвох залізуть під дах, спустяться в коридор, знайдуть камеру митрополита, відчинять двері, нападуть, зроблять укол із великою дозою героїну і почекають, поки владика помре. Після чого вилізуть на дах, потім на стіну, заберуть мотузки і зникнуть. А вранці охоронці знайдуть тіло.
Цьому треба було завадити, але я ледь висів на зовнішньому боці стіни, якби почав видиратися, синодальник почув би це і вбив би мене. Довелося почекати, поки і він поліз по мотузці. Тоді я вже виліз на стіну. Руки в мене тремтіли від небувалого навантаження. Я дістав ніж і почав різати мотузку. Синодальник, який ліз по мотузці, почув щось підозріле, прискорився, але прискорився і я. Ось мотузка затремтіла, ще один рух ножем — і синодальних полетів униз. Упав зі стогоном. Це почули поліцейські, що стояли біля дверей до тюрми. Побігли, побачили чоловіка, що стогнав, нахилилися над ним. Вони мусили бути напоготові, а замість цього дозволили вбити себе ударами ножа. Повалилися з хрипом на землю. Я бачив це у світлі місяця. Бачив, як синодальних замахав своєму товаришу на даху, щоб той робив те, що було заплановано. Другий синодальних; кивнув, він був уже на даху тюрми і збирався лізти всередину. У нього влучити було важко, натомість поранений синодальних лежав на землі неподалік від стіни, його добре було видно при світлі місяця. Я вихопив свій люгер і вистрелив. Влучив йому в бік, він закричав. Постріл у відповідь. Куля просвистіла там, де я тільки-но стояв. Я ще раз вистрелив і побіг. У монастирі почалася метушня, крики. Я змішався з натовпом ченців і послушників, наляканих стріляниною. У дворі знайшли три тіла. Двох поліцейських, убитих ножем, і їхнього вбивці, на губах якого застигла піна. Я його лише поранив, а вбив себе він сам. Здається, розкусив піґулку з отрутою, щоб його не арештували. Товариш синодальника зміг не тільки втекти сам, але й забрати мотузку, тому ніхто так і не здогадався, що ж відбувалося.
Всі вважали, що якийсь п’яний у стані білої гарячки забрів на територію монастиря і напав із ножем на поліцейських, які загинули, але встигли його вбити. З цією версією не узгоджувалося багато фактів, наприклад те, що револьвери поліцейських так і залишилися в кобурах, але в Росії головне не розкрити злочин, а щоб усе було спокійно, тому більше нічого й не розслідували. Беата розповіла, що товариш загиблого тієї ж ночі виїхав із міста. Вона дивувалася, чому не знайшла ножів у їхніх речах.
— Мабуть, тому, що ножі вони завжди носять при собі, кріплять на спеціальні піхви на нозі. Також синодальники носять під одягом металеві ланцюги з шипами, щоб вгамовувати свої тілесні пристрасті. Ці ланцюги теж можуть бути дуже небезпечними, — сказав я.
— Звідки ти знаєш про ланцюги? — спитала вона.
— Я ж таки найкращий сищик Російської імперії, то дещо бачив і знаю, — запевнив я її, а потім обійняв, поцілував, і ми віддалися такому коханню, що власник кімнати тричі приходив до нас і просив поводитися тихіше. Але як можна було бути тихим у захопленні від її досконалого тіла, від ніжної шкіри, від наливних персів, які хотілося м’яти і цілувати, від ніжного живота, від лісочка, за яким кожному мандрівнику відкривався райський сад! Я кричав, і це була моя молитва її красі і нашому коханню!