— І не дивно, кажу ж, що Росія дуже відстала, бо не любить учитися, заколихана своєю оманливою величчю. Але коли настане час випробувань, цей колос на глиняних ногах упаде перед прогресивною імперією Габсбургів, у якій процвітає ціла родина народів. Ходімо до річки, вмиєшся, а то ти схожий на чорта.
— Ходімо. Ти навчиш мене цього джіу-джитсу? — спитав я.
— Навіщо найкращому сищику імперії чогось учитися?
— Я завжди вчився. Частіше за все у ворогів, але обов’язково вчився, інакше ніколи б не став найкращим.
— Добре, я навчу тебе.
Ми прийшли до річки, я умився, виправ свій брудний одяг. Трохи соромився стояти перед Беатою голим. Але ж була ніч, нехай і місячна, проте ніч.
— А ти красивий, Іванцю, — сказала вона, і я розчервонівся.
— А битися не вмію, — відповів я.
— Навчишся, — сказала вона хрипко та солодко.
Я кинувся до неї диким звіром, вона не намагалася втекти, ми впали на траву і кохалися цілу ніч.
Коли я зранку повернувся до монастиря, мені наказали забиратися геть.
— За що?
— Та ти подивися на свою пику! Вся в засосах! Блуду служиш, а до монастиря зібрався! Геть звідси!
Пішов я, тепер доводилося нам стежити ззовні за монастирем, але я був тільки радий, бо міг проводити ночі з моєю коханою Беатою. Які ж це були ночі! Ми заплющували очі лише від екстазу, ми не відпускали одне одного ні на мить! Кохання — як божевільні перегони, коли загнаних коней не пристрілюють, а оживляють пестощами та ніжностями! Ми зламали одне ліжко, потім іще одне, потім змушені були змінити кімнату, потім іще одну, бо господарі скаржилися. Потім до нас прийшла поліція, яка звинуватила нас у непристойній поведінці біля монастиря. Наші документи поліцію заспокоїли.
— Ми розуміємо, що медовий місяць і все таке, але тихіше, бо ченці скаржаться. Важко їм на молитвах зосереджуватися, коли крики ваші чутно. Винайміть кімнату десь подалі, — порадив нам пристав.
Ми пообіцяли, що будемо поводитися тихо. Тепер затуляли собі роти руками і продовжували солодкі вправи без кінця і без краю. За цим усім якось примудрялися і стежити за монастирем. Охорону владики посилили, особливо коли сам Папа Римський надіслав телеграму, в якій висловив занепокоєність безпекою Андрея Шептицького. Французький посланник натякнув, що у випадку якихось ворожих дій щодо митрополита питання надання позик Росії може бути вирішено негативно. А ті кредити були дуже потрібні Росії, фінансова система якої була майже зруйнована вже в перший рік війни, що показало всю слабкість імперії Романових.
На жаль, попри вказівки з Пітера, синодальники не облишили спроб атакувати митрополита. У Суздалі постійно перебувало кілька синодальників, які намагалися з’ясувати, що ж сталося з їхніми товаришами, а також шукали шляхи до митрополита. Стало відомо, що владиці знову погрожували, намагаючись навернути його до східної схизми, однак він мужньо відкинув ці вимоги. А одного дня ми побачили, що до монастиря прямує цілий ескадрон козаків, який супроводжував два автомобілі. Це приїхав якийсь високопосадовець із Петербурга. Він мав відвезти митрополита до Владимира, а там посадити на потяг. Владику і невеличку валізу його речей повантажили в авто і поїхали на південь, до Владимира, у супроводі козаків.
— Ми мусимо поїхати за ними, — сказала Беата.
— Для чого, там же цілий ескадрон охорони? — здивувався я.
— Цього може бути недостатньо. Нам потрібен екіпаж, — рішуче сказала моя красуня, і я не сперечався, сам відчував, що щось відбувається. До того ж іще вчора з міста зникли всі синодальники.
Ледь знайшли візника, який погодився їхати аж до Владимира. У першому ж лісочку Беата його оглушила та зв’язала.
— Щоб не заважав. Скільки коштує такий екіпаж та кінь? — спитала в мене. Я назвав ціну, Беата дістала гроші, відрахувала і показала візнику, який тільки мугикав з кляпом у роті. — Ось бачиш, я даю тобі в півтора раза більше. Полеж, відпочинь, а потім купиш собі новий екіпаж і коня.
Вона поклала йому гроші у внутрішню кишеню, я ж відніс візника у кущі.
— Сідай, Іванцю, за візника і наганяй! — сказала Беата.
Ну ми й помчали. Невдовзі нагнали козаків, які пропустили нас, обігнали і авто, яке не поспішало. Мені здалося, що владика побачив мене і впізнав, принаймні усміхнувся. Ми випередили їх, проїхали якийсь місток, побачили поблизу людей. Одягнені вони були по-селянськи, однак усі худі та гостролиці. Побачивши нас, пішли геть від містка. Ми проїхали далі й зупинилися у березовому гаї, щоб почекати. Дивилися, як дві машини переїхали міст, на нього заїхали козаки, потім пролунав вибух, і міст завалився разом із першими рядами вершників. На нашому березі, наче з-під землі, вискочили озброєні люди, які кинулися до авта, викинули чиновника та водіїв, сіли самі і поїхали геть. Козачий сотник наказав пливти, але вибухнули міни на березі, й козаки не насмілилися пливти далі, повернули до свого берега. Між тим автомобілі заїхали в гай, де і ми сховалися, проїхали трохи далі, потім люди пересіли на коней і зникли в лісі. Ми розпрягли віз, Беату посадив на коня, а сам повів його по слідах. І версти не провів, як сліди розділилися.
— Беремо праворуч, — сказав я.
— Чому? Бо ти православний? — спитала моя красуня.
— Ні, бо онде у коня копита глибше в землю втинаються. Отже, подвійний вантаж везе — і вершника, і митрополита. А ти злазь, далі пішки підемо.
Пішли ми далі, знову десь версту.
— Стій, — сказав Беаті.
— Що таке?
— Бачиш, далі які сліди. Тут вершники злізли, пішли пішки, а коней погнали в інший бік. Сліди плутають, — засміявся я, розгадавши їхню хитрість.
— Іванцю, та ти в лісі як у себе вдома! — здивувалася Беата. — Наче індіанець якийсь!
— Я не вдома, я в гостях, але не вперше.
— А чого ті хлопці засідку не залишили? Щоб нас зустріти?
— Бо не нас вони чекають, а козаків. З ними ж у бій устрявати не хочуть. Заплутали сліди — і досить.
Походив я лісом, знайшов сліди вже піші, ледь помітні.
— Ось бачиш, перцем меленим потрусили, на випадок, якщо з собаками шукатимуть. Собака нюхне, і одразу заб’є їй баки. Хитрі ці хлопці.
— Давай, Іванцю, швидше, треба владику рятувати! — скрикнула Беата.
— Ні, не швидше. Тепер вони можуть і в засідці посидіти. Зустріти небажаних гостей, які занадто хитрими виявилися. А поспішати нам немає куди. Якби владику просто збиралися вбити, то на місці вбили б, але ж ні, викрали, отже, для чогось він їм потрібен.
Далі пішли ми обережно, я — перший, Беата за мною. Ішли ледь помітною лісовою стежкою, коли побачив я попереду невеличку галявину. Повів Беату в обхід. Лісом обійшли, зайшли з тилу, дивимося — сидять чотири синодальники, високі та худі, з бородами. І знаєте, чим озброєні? Арбалетами! Не просто арбалетами, а з отруєними стрілами! Бо вмочали гостряки стріл у якось баночку, яку тримали дуже обережно. Аби виперлися ми на галявину, підстрелили б нас тихенько стрілами, щоб ми не писнули, і не почув би ніхто. Беата вже хотіли напасти і покласти їх, але я закрутив головою, — мовляв, не треба видавати себе. Вони думають, що ми так їх і не знайшли, нехай і далі думають.
Пройшли далі, обережно дуже, не поспішаючи. Ще один пост знайшли на галявині. Обійшли і його. Тільки дивувався я організації. А Беата хвилювалася за владику. Сама вона була католичкою, але дуже вже поважала митрополита Андрея. Та й хотіла наказ виконати попри все.
Попереду побачили ще одну галявину. Почали обходити, коли почули голоси. Щось там коїлося. Підійшли ближче, залягли в кущах. Дивимося і нічого не розуміємо. Бо на галявині велике шатро напнуте, під шатром столи стоять довгі, на столах посуд столовий, біля столів лавки. Слуги метушаться, столи накривають. Онде піч із цегли складена під навісом. На печі чавун великий гріється. Слуги працюють, синодальники за ними наглядають. А неподалік зібралося десятків зо три чоловіків у пишному одязі, наче єпископи. Головував такий поважний дядечко з довгою бородою, якого я наче бачив десь.
— Слухай, це ж архієпископ Питирим, екзарх Грузії! Я його у Тифлісі бачив! — здивувався я.