— А онде Григорій Распутін, — прошепотіла Беата і щось дістала з кишені.
— Распутін? — здивувався я. — А що це в тебе?
— Фотоапарат. — Беата навела його і почала клацати.
— Він звідси бере? — вражено запитав я, бо бачив фотоапарати в фотоательє, великі такі штуки, перед якими треба сидіти сумирно і довго.
— Бере, це ж шпигунський фотоапарат, німецька розробка!
— Владика! — побачив я.
Митрополита Андрея вивели з лісу одразу троє синодальників. Клобук із нього зірвали, так само, як і хрест. Ще й побили. Ось його підвели до єпископів, які вороже на нього дивилися.
— Ну що, мерзенний уніате, чи хочеш ти повернутися до святої православної церкви, чи упиратимешся у своїй папістській єресі? — спитав владику Распутін, якого я наживо бачив уперше. Був він якийсь нервовий.
— Нікуди повертатися мені не треба, бо я у церкві, яка славить Господа нашого правильно. Казав це вам уже не раз. Це ви отямтеся!
— Чи знаєш, що чекає на тебе, якщо не схочеш повертатися у православ’я? — спитав грізно Распутін, а єпископи люто вищирилися.
— Не знаю, але що б ви не замислили, це буде злочин проти Бога і людини, — мужньо відповів владика.
— Якщо не схочеш повертатися у православ’я, то ми з’їмо тебе, за старовинним російським звичаєм! — несподівано сказав Распутін.
Я аж здригнувся, коли почув, і Беата перелякано на мене подивилася.
— Оце такі у вас звичаї? — спитала мене.
— Та я ж українець, у нас таких звичаїв немає! — запевнив я.
— Що? З’їсте? — здивувався митрополит і закрутив головою. — Всього від вас чекав, пси московські, але не такого!
— Сам ти пес римський! Блудниця ватиканська! Зрадник негідний! Як колись славні наші предки з’їли мерзенного зрадника Йосафата Кунцевича, так і тебе ми з’їмо, пастирю облудний, чортів прислужнику, мерзотнику папістський!
Распутін схопив довгий ніж і пішов на митрополита Андрея.
— То відрікаєшся ти від унії, просиш про повернення до святої православної церкви? — грізно спитав негідник.
Синодальники, які стояли поруч, ударили під коліно Андрея і поставили його навколішки. Распутін схопив владику за бороду, задер йому голову, щоб відкрити шию.
— Або переходь до істинної віри, або кров твою похабну в землю зіллємо, а самого тебе з’їмо, як завжди їли відступників від віри святоотечеської! — закричав Распутін, і всі єпископи закивали головами.
— Отямся, напівляше! — грізно сказав архієпископ Питирим. — Велику милість тобі робимо, що дозволяємо повернутися до православної церкви. Бо не буде більше уніатів у Галичині! І коли захопимо ми Австро-Угорщину, то і там не буде! Ані уніатів, ані католиків! Тих, хто схоче, у православ’я візьмемо, а хто не схоче — тих на багнети піднімемо! І чоловіків, і жінок, і дорослих, і дітей! Дізнаєтеся ви, що таке руський гнів! Знищимо і розтопчемо ворогів держави Російської і святої православної віри! Якщо ж перейдеш ти до нас, то отримаєш у владу всі парафії не тільки у Галичині, але й на захоплених територіях до самої Сербії!
— То що скажеш, псе цісарський? — прохрипів Распутін і заніс ножа.
Беата цієї миті залізла на дерево, щоб добре було видно, і звідти фотографувала.
— Відмовляюсь я від пропозицій ваших бісівських! Казали мені, що занепала православна церква під ярмом нечестивих Романових, перетворилася на збіговисько кривавих язичників! Але не вірив я, думав, що не може такого статися! Але ж бачу, що без святого сяйва Римського занепадає християнство по теренах диких! То вам кажу: схаменіться, прийдіть до папи римського, рятуйте душі ваші і паству вашу, бо інакше палати вам всім у пеклі! — гучно сказав владика Андрій, та з такою вірою в голосі, що аж позадкували назад ієрархи московські, вражені мужністю і силою віри митрополита. Навіть Распутін здригнувся і прибрав руку, але диявол ним водив, тому знову підступив він до митрополита і заніс ніж.
— Тільки лайно богопротивне з горлянки твоєї виривається, наче з фонтана каналізаційного! Зачиню я це осердя смороду назавжди! — закричав Распутін. Видно було, що збирався він проголосити якусь промову.
— Стріляй, Іванцю, — прошепотіла згори Беата, а я дивився на білі ніжки її витончені і згадував, що там далі під спідницями сховано, замріявся, про все забувши у товаристві прекрасної полячки. — Стріляй, Іванцю! — трохи гучніше сказала вона, а сама все фотографувала.
Я вихопив свій люгер і прицільно вистрелив. На жаль, далекувато було, та й боявся поцілити я у владику. Куля пролетіла біля Распутіна, який заверещав, наче баба, кинув ніж і сам кинувся навтіки. Я ще раз вистрелив, і побігли вже єпископи. А синодальники дістали маузери і відкрили по нас вогонь. Добре, що Беата встигла зістрибнути з дерева — і побігли ми у ліс. Відбивати митрополита не могли, бо ж там десятки синодальників стояли. Але сподівалися, що стріляниною відкрили вони своє місце, невдовзі прискочать туди козаки і не дадуть чинити злочин.
Бігли ми лісом, наче відірвалися вже від переслідувачів, які пішли в інший бік, як несподівано з кущів вилетіла стріла. Призначалася вона мені, летіла в мене, але якимось дивом Беата стрибнула і стала переді мною. Пробила стріла її ніжні груди, здригнулася Беата. Підхопив я її і вистріляв у кущі всі набої, що були, убив двох, а решта втекли. Повернулася вона до мене і зашепотіла:
— Іванцю, коханий мій! Думала я, що бути нам разом до кінця життя, навіть зі служби збиралася піти, щоб тільки з тобою бути, соколику мій! Та ось бачиш, помирати доводиться. Прошу я тебе — покинь мене зараз, бо тіло вже моє не врятувати, а образ мій назавжди у тебе в пам’яті залишиться! Покинь і врятуйся сам, доберися до Відня і передай цей фотоапарат, бо знімки з нього — то спасіння для митрополита. Перші знімки будуть тобі на згадку, забери їх собі. А тепер біжи, біжи, Іванцю! — сказала те, поцілувала мене губами вже безсилими, сіпнулася й померла.
Заридав я над нею, тримав на руках, наче ніч на мене спустилася, а потім почув позаду крики та постріли, зрозумів, що по мене йдуть синодальники прокляті. І або помирати було мені у бою, або виконати останнє прохання моєї коханої Беати. І пообіцяв я собі зробити те, що вона сказала, а потім уже померти від туги. Поцілував її у вже холодні вуста і закричав:
— Нехай будете ви прокляті, криваві вбивці! Я помщуся за кохання своє, за прекрасну Беату і вам, Романови, україножери кляті, і православній церкві, яка суть схизма антихристиянська, і всій Російській імперії — тюрмі народів! Страшно помщусь!
Потім узяв її люгер в одну руку, фотоапарат у другу й побіг. Два тижні довелося мені ховатися по лісах, бо шукали мене і синодальники, і поліція, і війська. Потім вдалося застрибнути на потяг і під вагоном доїхати до Москви. Там я виправив собі документи і вирушив на південь, до Бессарабії. Біля румунського кордону спробували мене пограбувати місцеві розбійники, і я все б їм віддав, та зажадали вони фотоапарат. Через це отримали замість нього по кулі. Далі довелося бігати тиждень Карпатами від румунських прикордонників, але втік, добрався до Трансільванії, а вже звідти до Відня. Там знайшов надійне ательє, попросився подивитися плівку і вибрав кілька знімків, де ми з Беатою голі. Роздрукував їх для себе, кадри ті вирізав і знищив, бо ніхто більше не мусив бачити нас, закоханих та щасливих. З іншими ж прийшов на доповідь до генерала. Роботу мою оцінили високо, про фотографії попередили Петербург, мовляв, оприлюднять, якщо, не дай Боже, станеться щось із владикою. Сказали мені, що завдяки тим знімкам тепер життя митрополита Андрея у безпеці. Мене нагородили орденом та грішми, запропонували продовжити службу, але так я сумував за Беатою, що не зміг. Попросився у відпустку. В Австро-Угорщині мене, на відміну від Росії, поважали, тому відпустили, оселився я у затишній квартирі і кожен день дякував цісареві Францові-Йосифу та дивився на фотографії моєї коханої, милої Беати, чиє життя забрали криваві російські варвари. Та настав час, коли серце моє, висушене тугою, ожило і відчуло страшну жагу помсти. Тоді повернувся я на службу і отримав нове завдання у Росії, про що читайте згодом.