Імперія відповідає, а Іван Карпович зустрічає Афродиту
о це, в біса, таке, Ваню? — спитали мене. Сидів я у штабі військової контррозвідки, в оточенні кількох генералів та купи полковників, які роздивлялися мене обурено і здивовано водночас. Я ж роздивлявся тоненьку книжечку на дешевому папері, але з купою картинок, почасти непристойного змісту. Якийсь чоловік, високий та широкоплечий, чомусь із оселедцем, і довговолоса красуня, з такими формами, що очей відірвати не можна було. Вже і так ця парочка і сяк, і у вагоні, і на природі, і в готелях, навіть у автомобілях! Підписи під цими майже порнографічними картинками свідчили, що це Іван Карпович Підіпригора та польська красуня Беата. — Що це таке? — повторив запитання один із генералів, мабуть, найголовніший тут.
— Не можу знати, — чесно відповів я. Одразу зрозумів, що справа серйозна, бо арештували мене прямо у санаторії, де лікував я рани, і під охороною двох десятків поліцейських та ескадрону козаків із кулеметами та гарматою доправили до Феодосії, звідки вже повезли до Петербурга в окремому вагоні. У мене нічого не питали, взагалі не розмовляли зі мною, тільки дивилися перелякано, наче на смертельно хворого, чи що. Я нічого не розумів, думав, що це мені голову морочать, намагався не хвилюватися.
У Петербурзі мене висадили в якомусь ангарі й повезли у супроводі кількох панцерників, наче вінценосну особу. Потім завели до цієї зали, де на мене дивився чи не весь штаб військової контррозвідки, зняли з рук кайдани і дали цю книжечку — «Польська красуня, або Неймовірні пригоди Івана Карповича Підіпригори у російському тилу». Була в тій книжечці якась маячня, я б із неї сміявся, але бачив серйозні погляди панів офіцерів і розумів, що жартувати вони не налаштовані.
— Як це не знаєш, Ваню? Твої ж пригоди!
— Моє тут тільки прізвище, яке у лайні зрадницькому полощуть, а більше нічого немає, — запевнив я.
— Але ж от примітка є, що книжку цю надруковано з дозволу видавництва «Глорія мунді», Краків, яке купило у тебе права! Скільки грошей заробив на зраді, Юдо? — крикнув генерал.
— Ваше високоблагородіє, договір із «Глорія мунді» в мене був, але підписаний у 1913 році, коли ще ніхто не знав, що буде війна. І в договорі тому йшлося про давні мої оповідання. Моя копія договору зберігається у нотаріуса Капуцинова, у Ромнах, у чому ви можете легко переконатися. І такої маячні серед переданих мною оповідань не було і не могло бути, — тихо і впевнено відповів я.
— Тоді звідки це взялося? — Генерал помахав книжечкою у мене перед обличчям.
— Не можу знати, але хочу зауважити, що і раніше видавалися мої фальшиві пригоди, тобто вигадані побрехеньки, до написання яких я стосунку не мав. Особливо багато їх було видано у 1913 році, через що мої видавці почали зазнавати великих збитків і зменшили мені виплати. Я кілька разів звертався до поліції, але та не змогла чи не схотіла вплинути на ситуацію. Тоді я провів власне розслідування, вийшов на дві друкарні в Харкові і одну в Нижньому Новгороді, де друкували фальсифікат. Довелося особисто спілкуватися з власниками друкарень, щоб переконати їх повністю припинити незаконну справу.
Всього я розповідати панові з контррозвідки не став, але одна друкарня згоріла, а господарю другої я на руках позначив ножем, де наступного разу рубатиму сокирою, якщо не припинить красти. Граф пропонував вирізати на лобі напис «злодій», але я вирішив, що то вже занадто.
— Після нашого спілкування власники друкарень зробили правильні висновки, і у продажу залишилися тільки книжки з моїми справжніми пригодами. Але бачу, що фальсифікат знову розквітнув, поки я в армії. — зітхнув я і розвів руками.
— Не просто фальсифікат, Ваню! А фальсифікат іноземний, фальсифікат із Відня, який масово поширюють у наших військах! Ці книжечки кидають із аеропланів, залишають на покинутих позиціях, ми зафіксували їх появу в іноземній кореспонденції, що потрапляє до імперії! Наші вороги користуються відкритою порнографією, щоб підігріти цікавість солдатів та офіцерів, які потрапляють на гачок, бо ж разом із порнографією їм у голову вбиваються антидержавні думки та висловлювання!
— Я дуже обурений цим фактом! — запевнив панів офіцерів. Вони дивилися на мене без особливої довіри.
— А може, Ваню, ти таки вирішив попрацювати на два фронти? — спитав генерал.
— Фронт у мене, як у патріота імперії та дому Романових, один, ваше високоблагородіє! Чути підозри, не підкріплені жодними фактами, мені дуже прикро!
— А ти не ображайся. Краще поясни, чому ось цей фальсифікат, як ти кажеш, дуже схожий на твої справжні оповідки.
— Пане генерале, та ну що ви! Це порнографія якась! Дешева мелодрама навпіл зі сміхотворними вигадками! Я досить скромно оцінюю літературну вартість власних історій, але в жодній із них ви не знайдете такої хворої фантазії, як у цьому лайні! — Я з огидою кинув книжечку на стіл. Була вона зручного формату, якраз під кишеню гімнастерки, а ще з тими сороміцькими малюнками, які б не пройшли поза увагою солдатів, що нудилися без жіночого товариства у окопах. То я б не здивувався, якби ця брехня набула у військах великої популярності.
— Але ж автор знає деталі вашої біографії та звички!
— Кожен мій постійний читач знає те саме, бо неможливо писати про свої пригоди і не згадувати про себе. До того ж більша частина звичок та думок, які тут описані, зовсім не мої, а вигадані. Це фальсифікат, панове офіцери, підробка низької якості, брехлива та нахабна. Можливо, одною з цілей було вдарити саме по мені, похитнути мою репутацію стовпа самодержавства. Ворог наш дуже хитрий, — зітхнув я.
— Що ворог хитрий, у цьому сумнівів немає! Але от чи ворог не сидить перед нами? — суворо сказав один із генералів, а інші схвально закивали.
Я зрадів, що це запитання, а не вирок. Озирнувся назад, мовляв, сподівався побачити якогось ворога у себе за спиною. Там нікого не було.
— Не зрозумів, ваше високоблагородіє, — доповів начальству і подивився найщирішим поглядом з усіх можливих.
— Може, ти, Ваню, писав це лайно?
— Ніяк ні! Боронь Боже! — закрутив я головою.
— Нам стало відомо, що ваша знайома Єлизавета Павлівна виїхала за кордон без дозволу!
— Виїхала? — Я знову зітхнув. — Це я винен, вона дуже образилася на мене за зраду. І доньку, Моніку, з собою забрала! Навіщо я тоді в гречку стрибнув? Піддався хоті... — Я за голову схопився, ледь не волосся дерти почав.
— Єлизавета Павлівна допомагала вам у літературній праці?
— Ні, тільки читала, коли вже у журналах виходило. Допомагав мені граф Осика-Маєвський. Він же вів переговори з видавцями.
— І де цей граф?
— Пішов добровольцем ще раніше за мене, мріяв написати великий роман і прославитися. Ми з ним листувалися, але вже довгенько він не відповідав. Я дізнавався, з його полку надійшла відповідь, що зник безвісти десь у Карпатах.
— Не зник, а здався у полон!
— У полон? — здивувався я.
— Саме так! Дивно виходить, що всі люди, які з тобою пов’язані були, Ваню, тікають із нашого Отєчества. Єлизавета Павлівна втекла, граф теж.
— За Єлизавету Павлівну я казав, що мій гріх. Зрадив, а вона — жінка з характером, дуже образилася, перервала всі відносини, поїхала, щоб бути від мене подалі. Що ж до графа, то впевнений, що не здався він, а потрапив у полон випадково. Бо ж великий патріот нашого Отєчества та государя імператора.
— А ось наша агентура доповідає, що патріот цей опинився у Відні! І що ось це лайно — саме його рук справа! — закричав генерал, схопив книжечку і жбурнув її на стіл.
— Як? Що? — Я вдавав, що розгубився, хоча насправді одразу зрозумів, чиї пальці знати у цій справі. Граф і тільки граф. Ще коли переробляв він мої історії, то все намагався вигадок якихось сороміцьких додати, бо казав, що без них прісно виходить. Я цього не дозволяв, бо вважав, що правда важливіша, і як вигадками читача годувати, то швидко йому набридне. А тут же графа ніхто не зупиняв. То він і навигадував, особливо про тілесні втіхи, про що дуже любив Климентій Євграфович пофантазувати. Я того не розумів. Усі ми люди, але як почне вирувати в мене тіло, то знаходжу втіху у знайомих модисток чи у відповідному закладі. А ось граф — той любив постраждати, сидів, вигадував якихось неземних красунь, писав усілякі сороміцькі речі, потім їх перечитував і страшенно тішився.