— Графе, що то ви пишете таке, що й до рук узяти соромно? Краще б з’їздили до Ромен і не на папері, а по-справжньому жінок подивилися, — казав я у мирні часи, коли Маєвський гостював у мене.
— Ах, Іване Карповичу, та хіба в Ромнах жінки? Грубі та примітивні істоти! Хіба можна їх порівнювати з моїми красунями? — питав мене патетично граф.
— Наскільки я знаю, жінки влаштовані однаково, хоч у Ромнах, а хоч у Парижі. Чоловіки теж. І нема тут чого ускладнювати.
— Іване Карповичу, от одразу видно, що ви мужик! Дитя природи! Ото у вас все і просто! А я ж мрійник і поет!
Схоже було на те, що ці якості граф не втратив і в полоні. Ну і малюнки до книжечки цієї сам малював. Беата в нього вийшла з таким тонким станом і пишними грудьми, що я ніколи таких жінок не бачив.
— То ви думаєте, що це граф написав? — кивнув я на книжечку.
— Може, і граф, але відповідальності це з вас не знімає! Ви знаєте, що книжечку цю надруковано накладом у сто тисяч екземплярів?
— Сто тисяч? — Я хотів сказати, що це ще небагато, бо так бувало, що і по триста тисяч мене друкували, і без таких малюнків.
— Сто тисяч! І все розповсюджується на фронті, серед наших частин, а вже звідти потрапляє в тил. Тільки на польових поштах під час перевірки кореспонденції виявили близько сотні таких книжок. Але ж це тільки дурні надсилають поштою, інші везуть додому під час відпусток! Появу цього непотребу вже зафіксовано у Москві, Нижньому Новгороді, Ярославлі, Харкові та інших містах імперії!
— Ну негідники! Треба знищити цю бридоту! — попросив я.
— Ми знищуємо, коли знаходимо. Але до нас потрапляє лише невеличка частина. Решта осідає в людей і активно читається, тобто австрійська отрута робить свою чорну справу!
— Боляче це чути, ваше високоблагородіє! Як я можу допомогти любому Отєчеству і обілити власне ім’я, заплямоване підступними австріяками? — Я аж підхопився, показав, що готовий будь-що робити, аби виправити становище.
— Сідай, Ваню, сідай, — сказав генерал.
— Слухаюся! — Я сів.
— Дивися, Ваню. Ситуація херова. Військова контррозвідка, тобто ми, зробили все, щоб урятувати тебе від розстрілу, поручилися за тебе, взяли відповідальність. А тут таке! Ці книжки. Сором і скандал! Дякувати Богові, що государиня про це нічого не знає, але невдовзі дізнається, бо книжечки ці, наче таргани, розбігаються по всій державі.
— Що ж робити, ваше високоблагородіє? Ви тільки накажіть! — скрикнув я.
— Добре, Ваню, що бажаєш виправити ситуацію. Ми в тебе віримо і тобі поки що довіряємо.
— Дякую! — Я знову підхопився. — Дозвольте стояти! Не можу сидіти перед таким вельмишановним панством!
— Добре, Ваню, стій. І слухай. Ворог завдав нам важкого удару, і наша відповідь мусить бути адекватною. По-перше, доведеться тобі повернути цивілізований вигляд. А то що це таке: ти приїхав з Криму, наче босяк якийсь: бородатий, патлатий, засмаглий, циган циганом, ніхто тебе і не пізнає. Треба, щоб пізнавали. По-друге, з завтрашнього дня, коли повернуть тобі нормальний вигляд, почнеш їздити по різних світських заходах.
— Я? По світських заходах? — аж злякався. — Пане генерале, та я ж там зганьблюся! Я ж людина дика! Не можна мене у світ пускати!
— Треба, Ваню, треба. Ми до тебе приставимо капітана Мельникова, він, здається, колись у Києві світським левом був, пояснить тобі, як поводитися. Будеш їздити, світитися всюди, щоб тебе люди бачили.
— А що як підійдуть, говорити почнуть? Що тоді робити?
— Говорити, Ваню, говорити. Розповідати про подвиги на фронті, підтримувати патріотичні настрої, висловлювати впевненість у перемозі руської зброї.
— А якщо спитають про оце лайно? — Я кивнув на книжечку.
— Якщо спитають, то смійся, розповідай, що погані у австріяків справи, коли до такої відвертої брехні вдаються. По-третє, Ваню, треба буде відновити написання твоїх історій. Від початку війни тебе на сторінках журналів майже не стало, і читачі скучили, то й хапають усякий непотріб. Виправимо ситуацію, почнемо друкувати твої нові пригоди.
— Та які ж пригоди, коли я на службі, справ не розплутую? — спитав я, бо не про Львів же чи трупаків мені розповідати.
— А ти, Ваню, вигадуй. Пригоди, подвиги, все як раніше.
— Ваше високоблагородіє! Ніяк не можу! — аж закричав я. Генерал подивився на мене здивовано. — Ніколи не вигадував! Писав усе, як насправді було, а як вигадати щось треба, то у мене голова боліти починає! Помилуйте, пане генерале, не вмію я вигадувати! Якщо треба було щось вигадати, то граф це робив, та так, що мені тільки зупиняти його треба було. А сам я не вмію!
— Доведеться, Ваню, навчитися. Справа серйозна, — твердо сказав генерал.
— Слухаюсь!
— Тепер можеш іти. Капітан Мельников на тебе вже чекає.
— Слухаюсь!
Я вийшов і у приймальні побачив свого колишнього начальника, тоді штабс-капітана, а зараз капітана Мельникова. Він мене побачив, підхопився і поліз обніматися.
— Іване Карповичу, я вас такий радий бачити! Ходімо!
Повів до автомобіля, в якому було двоє філерів контррозвідки, що тепер стали моїми охоронцями. Слово честі! Їздив на авто, двоє охоронців, ще й капітан при мені для доручень. Ну, наче велике цабе я! Поїхали спочатку до лазень, потім до цирульника, який поголив мене начисто і підстриг. Далі до кравця. Одразу три костюми замовили.
— Господи, навіщо аж три? — злякався я.
— Це мінімум, потім іще замовимо. І не хвилюйтеся, Іване Карповичу, за все контррозвідка платить!
Мабуть, та книжечка добряче їм дошкулила, що он як заметушилися і гаманцем трясли щедро. Навіть вечерю у ресторані оплатили. У ресторані «Донон». Ну, я думав, що поїмо, по чарці вип’ємо — і все, та де там. Посадили нас у центрі зали, так щоб усі нас бачили. Миттю мене впізнали, і почали люди підходити, вітати мене у з приїздом до столиці. Казали, що скучили за моїми пригодами. Потім хтось крикнув: «Слава Івану Карповичу!», всі підвелися і почали аплодувати мені. Ну от як ти поїси, коли тебе всі роздивляються, наче ведмедя на ярмарку? Та шматок у горлянку не лізе! А ще не просто їсти треба, а щоб ніж у правій руці, а виделка у лівій. Незручно зовсім. І ні щоб півкурки принести чи реберець копу, миску гречки, капусти квашеної, так приносять щось таке, що на виделці лівою рукою і не втримаєш. А всі ж дивляться, очей не зводять. Ох і натерпівся я тоді, хай Бог милує! Вибрався з того ресторану у поті весь і такий змучений, що одразу попросився спати.
Мельников мене відвіз до готелю «Асторія», де у мене був хороший номер. Ну, і з наступного дня почалося світське життя: сніданки в гостях, обіди в ресторанах, бали та зустрічі. Мельников, так той аж розквітнув від усього цього, бо ж його стихія, а я, навпаки, так вимотувався, що аж вити хотілося. Тільки тим і рятувався, що наливали. Ото вип’ю, і легше стає, щось там патякаю патріотичне, обіцяю нові історії, брешу щось про подвиги на війні. Добре мені. Потім тверезіти починаю, і недобре стає, бо я ж людина проста, мені б на хуторі сидіти або у справі якійсь длубатися, а не літати з прийому на прийом. Але наказали світитися, то я і світився, як міг, а сам подумки вже лаяв графа. Це ж треба таку книжку устругати, що вирвали мене зі спокійного Криму, від моїх татар, і в цю вирву кинули!
На одному з прийомів познайомили мене з жінкою. Невисока така, чорнява, швидка, очі горять і одягнена по-чоловічому.
— Добрий день, Іване Карповичу, мене звати Афродіта Клейнміхель, — сказала вона і сміливо та міцно потиснула мені руку.
— Добрий день, — трохи зніяковів я.
— Читала про ваші пригоди з Нестеровим! Як вам польоти, сподобалися?
— Та добре, але коли вже Господь створив людину на землі, то там їй і краще.