— Добре, дякую!
— Тоді тримайся! — Вона усміхнулася, в її очах промайнули бісики, я схопився за сидіння, бо зрозумів, що зараз щось трапиться. Аероплан несподівано завалився в лівий бік. Я злякався, що випаду, але виявилося, що лякатися було зарано, бо аероплан продовжив свій рух, і ось ми вже летіли головою до землі і пузом аероплана до неба. Потім аероплан вирівнявся, і ми знову летіли догори головами. — А зараз як? — спитала вона.
— Дуже добре! — Я повернувся до неї і усміхнувся. Вона хотіла побачити мій страх, але не побачить його! — А можна ще?
— Ще? — здивувалася вона.
— Ще! Чи тобі неприємно? — спитав я.
— Та будь ласка!
Вона знову крутнула аероплан. Я подумав, що вчасно надягнув льотну куртку. Бо вона міцно притискала мій сюртук, тримала і браунінг, і гаманець. Я сам міцно тримався за сидіння. Відчув рух у чоботі. Там у мене був ніж, який я носив із собою про всяк випадок. Таке враження, що ніж збирався випасти з чобота. Я спробував ногою притиснути його, руками допомогти не міг, бо мусив триматися за сидіння, щоб не випасти самому. Ледь не залишився без холодної зброї, коли Афродіта нарешті вирівняла аероплан.
— Досить? — спитала вона. Я повернувся до неї з розчервонілим, але задоволеним обличчям.
— А ще щось можете? Ну, таке, щоб вразило!
Графиня закусила губу. Я розумів, що нариваюся, але й сам любив пограти.
— Вразило? Добре!
Афродіта кивнула головою, і двигун аероплана заревів. Я вихопив ніж із чобота, не знав, куди його приткнути, схопив зубами, коли аероплан почав задиратися вгору. Спочатку мені здалося, що ми просто набираємо висоту для якогось маневру, а потім ми почали завалюватися вже кудись назад. Я схопився руками за своє сидіння, мені до горлянки підкотив сніданок, тільки й думав, щоб утриматися, бо ж сидів попереду, і мої блювоти б не пройшли повз графиню. Ми завалювалися ще більше, і от уже летіли вниз головою, завалювання тривало, я хотів заплющити очі, але не дозволив собі, бо мені здалося, що з заплющеними очима буде ще страшніше. Нарешті ми почали вирівнюватися і ось уже летіли, як звичайно.
— Ну як тобі? — крикнула графиня.
Я дістав ніж із рота, кілька разів глибоко дихнув, сподіваючись заспокоїти організм. Та де там, усередині все завирувало, я звісився якомога нижче за правий борт і спорожнився від сніданку. Втерся хустинкою і повернувся до графині.
— Оце так політ! А ще щось умієш? — Мені навіть не треба було вдавати, що очі божевільно палають. Вони й так палали. Графиня засміялася.
— Ну, ще так ще! — крикнула вона. Майже одразу аероплан завалився вперед і став падати. Ми дедалі швидше летіли до землі, яка наближалася, набігала на нас. Я подумав, що перший гепнуся об землю. Потім вирішив, що за такого удару байдуже, хто перший, хто другий. А графиня ще той шибеник, вона он мріє під стінкою при розстрілі постояти, то може і об землю гепнутися! Але кричати про порятунок було вже пізно, я втиснувся у сидіння і дивився, як набігає на мене чорна осіння земля. Ближче, ближче, ближче! Я вже бачив сліди борозен, коли аероплан несподівано став вирівнюватися. Вуха заклало, мені здавалося, що хтось втискує мене у сидіння, що на плечі насунулася якась страшна вага, аж дихати важко, аероплан пронісся так близько до землі, що мені схотілося зачерпнути її рукою, і ось уже ми набирали висоту. Я повернувся до графині й побачив, що вона зблідла і важко дихає. Здається, я навіть не зрозумів тієї небезпеки, яка була поблизу.
— Афродіто, я вже думав, що ми гепнемося! — закричав я і радісно усміхнувся.
Вона закрутила головою.
— А ти впертий, Ваню.
— Так точно! — кивнув я.
— Покерувати аеропланом хочеш? — несподівано спитала вона.
— Як?
— Сідай! — Вона вистрибнула зі свого місця. — Давай! — Одною рукою трималася за крило, а другою запрошувала мене сісти.
Я злякався, бо це вже зовсім були небезпечні жарти, але відступити не міг. Переліз, сів.
— Посунься трохи! — наказала вона. Сіла позаду, поклала мої руки на штурвал. — Тримай його. Відчуй, що йому підкоряється аероплан. Потягни на себе. Що відбулося?
— Ніс задерся вгору!
— Правильно. Тепер від себе.
— Ніс опустився, зад задерся!
— Правильно!
Ми літали так десь годину. Спочатку в мене мало що виходило, але потім я більш-менш навчився набирати висоту та знижуватися.
— Повертай до летовища! — наказала Афродіта. — Сідатиму сама, тобі ще зарано.
Я не суперечив, тільки спостерігав за її рухами, як вона майстерно вивела аероплан на злітну смугу, потім почала знижуватися, скинула оберти двигуна, трохи задерла ніс, аероплан наче злітав, а насправді потроху падав, ось колеса торкнулися землі, і ми покотилися. Коли вже вилізли біля ангарів, я відчув, що спітнів так, наче під дощем побував. А ще слабкість і ноги тремтіли. Підбігли офіцери.
— Афо, що ви витворяли! Ви ж ледь не вдарилися об землю!
— Та нічого, я тримала все під контролем.
— А петля Нестерова та бочка! Це ж небезпечні маневри, на цих «Ньюпорах» їх іще ніхто не робив!
— Ну от я зробила! Їдьмо, Ваню, пообідаємо десь!
Ми пішли, я відчував заздрість у поглядах офіцерів. Ревнували Афродіту? Сприймали мене як чергового мисливця за її грошима?
Афродіта знову сама сіла за кермо, і ми поїхали.
— Ну як ти, відчув політ? — спитала вона.
— Так, але на землі мені краще, — чесно сказав я.
— Ваню, та ну! Що тут на землі робити, хіба що на автах ганяти, так і то після аероплану в цьому ніякого задоволення. А там же, у небі, ти наче птах! — вона закрутила головою. — Політаємо ще?
— Не знаю, чи відпустять мене, я ж служива людина.
— Відпустять. Кілька генералів у контррозвідці — товариші мого батька, а військовий міністр Олексій Андрійович Поліванов — хресний моєї мами. Думаю, мені не відмовлять.
— Тоді літаймо! — радісно сказав я. Радів не так через те, що літатиму, як через те, що зможу втекти від світського життя, яке мені вже досить набридло.
Ми пообідали в якомусь ресторані, потім графиня відвезла мене до готелю, де вже чекав Мельников.
— Іване Карповичу, ну нарешті! На вас уже чекають!
— Хто?
— Наші спеціалісти, які відбиратимуть із вами теми для нових оповідань.
— Відбирати теми? Я пишу про те, що відбувалося насправді!
— Але ж вас попередили, що тепер треба буде вигадувати. Ходімо.
Ми піднялися в окремий номер, де на мене чекали офіцер із погонами капітана і панотець у рясі. Офіцер був худий, із гострими рисами обличчя і тонкими ламкими губами, які могли свідчити про непростий характер. Панотець, навпаки, був товстенький, з добродушною пикою і трохи азійським обличчям. Вони сиділи за столом, перед ними стояло по чорнильниці й лежало по кілька аркушів паперу. Трохи далі працювала дівчина з друкарською машинкою.
— Доброго дня, це Іван Карпович Підіпригора. Це капітан Кречетов, а це ієромонах Ілля зі Священного Синоду, — представив нас Мельников. — З ними ви складете потужний атакувальний кулак, який громитиме ворога на ідеологічному фронті.
— Сідайте, — запросив мене Кречетов. — Капітане, можете бути вільним, — сказав він Мельникову, той вимушено усміхнувся, трохи повагався і вийшов. З виразу обличчя було помітно, що хотів би залишитися. — Що ж Іване Карповичу, почнемо. Які у вас є ідеї щодо нових оповідань?
— Жодних, пане капітане. Я ж їх ніколи не вигадував, писав завжди, що було. — Я розвів руками. — Може, ви допоможете, бо тупий я до вигадок.
— Чого б і ні, допоможемо, — пообіцяв отець Ілля. — Капітане, а ви ж, здається, писали щось, навіть у журналах друкувалися?
— Це було давно, — чомусь розчервонівся Кречетов.
— Допоможіть, пане капітане, будь ласка! — попросив я. — У мене ж усе правда була. А коли й треба було щось вигадати, то граф допомагав, у нього так хвантазія працювала, що повсякчас мусив за руку смикати, аби не пустився берега! А зараз оце тільки сказали, що вигадувати треба, так у мене одразу голова заболіла, бо не звик я для цього.