— Нам треба дати гідну відповідь австріякам! — суворо наказав Кречетов. — Пропоную рухатися у двох напрямках: пригоди Івана Карповича за кордоном і його подвиги в тилу.
— А які можуть бути подвиги в тилу? — здивувався я.
— Про боротьбу з підступами супротивника! — відповів Кречетов.
— Наче вони хочуть наші святині якісь знищити, а ви їм заважаєте! — пояснив Ілля.
— А які святині?
— Ну, наприклад, мощі Олександра Невського. Він же тевтонів переміг колись. І ось тепер вороги хочуть знищити мощі Олександра Невського, щоб зламати хребет віри руського війська! — У панотця аж очі загорілися.
— Але ж мощі Невського під охороною у Олександро-Невській лаврі, — зауважив капітан.
— Вороги збираються висадити її у повітря! А Іван Карпович завадить цьому! Друкуй, рідна, друкуй! — наказав Ілля дівчині-секретарю.
— Не друкувати! Та що ви таке вигадуєте? Олександро-Невська лавра — один із головних об’єктів столиці, якщо вороги її можуть висадити у повітря, то виходить, що весь Петроград погано охороняється! Паніку зібралися розпускати? Не дозволю! — заверещав Кречетов.
— Так яка паніка, коли Іван Карпович шпигунів арештує? — злякався панотець.
— Не можна! — твердо заявив капітан.
— Ну не можна, тоді самі щось пропонуйте! — закопилив губу Ілля.
— Треба взяти якусь таку святиню, щоб зачіпала серця людей, але не була дуже важливою, і щоб не у Петрограді, — вже спокійніше пояснив Кречетов.
— Може, той, хочуть мощі Іллі Муромця з Києво-Печерської лаври викрасти? — запропонував я.
— Ні, не можна. Мазепинством тхне, — закрутив головою капітан.
— Та де ж тут мазепинство? — здивувався Ілля, мабуть, образившись за тезку. — Сам він із Мурома, з руської землі, а похований у матері міст руських!
— Зараз є дані, що той богатир насправді розбійником козацьким був. У Львові ми свого часу арештували кілька книжок, у яких Муромця зображено з оселедцем та шаблею, Москву штурмує. То давайте краще без нього.
Засіли ми думати, що б іще я міг рятувати від шпигунів ворожих.
— А може, вони проти града Кітежа щось замислили? — запропонував Ілля.
— Кітежа? — здивувався капітан.
— От, мовляв, є старовинний переказ, що колись почнеться велика війна нашого Отєчества проти лютого ворога, і буде вона важка, але коли спливе на поверхню Кітеж, то переможено буде ворога і слава дому Романових піде по всьому світу! Австріяки про це дізналися і послали своїх шпигунів, щоб висадити Кітеж у повітря, як тільки він на поверхню визирне!
— Яка історія! — Я аж у долоні заплескав. — Батюшко, та вам у літератори треба, який же талант!
— Ага, і от, значить, шпигуни вже вибухівку заклали, а Кітеж починає з води з’являтися, дзвіниці його, бані прекрасних храмів, шпигуни підпалюють бікфордів шнур, щоб висадити сю благу звістку в повітря, а Іван Карпович уже шнур перерізав і каже зі спини: «Руки догори!» Шпигуни руки піднімають, а тут як ударять дзвони з усіх церков Кітежа — і наше військо як піде в атаку, і гнатиме ворогів до Відня, Берліна і далі!
— Отче, та ви справжній талант! — закричав я.
Ілля задоволено усміхнувся, а капітан насупився, мабуть, заздрив.
— Зараз же двадцяте століття надворі, який Кітеж? — спитав Кречетов.
— Ваша благородь, людям таке сподобається! — запевнив я.
— І духопідйомна історія, і патріотична, що вам не подобається? — образився на капітана Ілля.
— Треба якусь сучасну історію!
— Ну то пропонуйте, капітане! — аж крикнув Ілля.
— Наприклад, ворожі вчені у Відні розробили якусь бацилу, яка може впливати на людину.
— Як впливати? Кахикати людина почне? — в’їдливо спитав Ілля.
— Ні, ці бацили, ці бацили, вони... — Капітан затнувся.
— Що вони? Що? — насідав панотець.
— Вони підштовхують людину... е-е-е... простих людей до революції! — крикнув Кречетов. — На бунт піднімають! І ось шпигуни везуть до Росії кілька склянок із цими бацилами, щоб розповсюдити їх у найбільших містах! Але ж військова контррозвідка працює дуже добре, то тих шпигунів, які їхали до Петрограда, арештували, бацили забрали. Але відомо, що така ж сама група рушила до Москви! Івану Карповичу доручено знайти їх і знешкодити!
— Як? — здивувався я.
— Ну, деталі ви вже самі вигадуйте, наше з панотцем завдання — надати вам загальний вектор для письма! — задоволено сказав капітан. Помітно було, що йому ідея з бацилами сподобалася.
— А паніки вона не викличе? Уже ж ходили чутки, що німці отруюють воду, хліб, цукерки. Навіть погроми німецьких крамниць були! — засумнівався Ілля.
— Але ж Іван Карпович їх знайде, забере бацили, які потім буде знешкоджено, — каже Кречетов, а потім несподівано кричить:
— Ні, не знешкоджено!
— А що?
— Государ попередить Відень та Берлін, що у разі повторення таких провокацій зброю буде спрямовано проти них! Таким чином ми примусимо ворога утримуватися від неджентльменських дій!
— Ну, може, й так. Але ідея про Кітеж мені теж подобається, — сказав Ілля.
— А ніхто не проти. Тобто у нас є вже дві історії. Друкуйте, — наказав капітан секретарці. Він почав диктувати спочатку маячню про град Кітеж, який піднімається з дна озерного та віщує перемогу руської зброї, а потім про революцію у цих, у пробірках. Я мовчав, а сам думав, як ото писати таке лайно? Це ж треба було вигадати аж таку нахабну брехню! Що про мене читачі подумають? Тільки зітхав.
Нам принесли чай і пиріжки для перекусу. Поїли і сіли думати далі.
— Дві історії про роботу в тилу в нас є, тепер би вигадати історії про події на ворожих територіях, — проголосив капітан. Судячи з його задоволеної пики, якісь задумки в нього вже були.
— Треба щось про боротьбу з уніатами та папістами, — запропонував Ілля. — Про мучеників за віру. Ну от що після відступу наших військ із Галичини австріяки почали катувати місцевих православних, священиків навіть вирішили розстріляти, а Іван Карпович втрутився і врятував їх, перевівши через лінію фронту.
— Не треба згадувати про відступ наших військ, бо це тимчасово, і дуже швидко ми не тільки повернемося на старі кордони, але й захопимо нові території. Краще більше зосередитися на тому, як наші слов’янські брати страждають під німецьким ярмом Габсбургів, — запропонував Кречетов.
— Під німецьким та жидівським! Жиди ж там усім заправляють! Майже всі посади зайняли! Я був на Буковині, у Чернівцях, так там, страшно й подумати, жид градоначальником був! — розповів Ілля.
— Градоначальником? — здивувався капітан. — Зовсім ті австріяки показилися!
— У них же навіть смуги осілості немає! Ото жиди де хочуть, там і оселяються! Ну хіба не ганьба?
— Я чув, що жидам у австрійській армії служити можна, і навіть офіцери там є! — додав я.
— То треба розповідати про німецько-жидівське ярмо, яке з бідних слов’ян кров п’є! — аж закричав Ілля.
— О, про кровопивство, це цікаво! Вампіри всілякі! У вас же було щось про вампірів, Іване Карповичу? — спитав капітан.
— Про кого? — не второпав я.
— Ну, чудовисько кров пило з немовлят.
— А, так то вовкулак був! — пояснив я.
— То вовкулак був, а це буде німецький граф. У Карпатських горах він володіє замком і землями, на яких працюють слов’янські селяни з навколишніх сіл! — захоплено розповідав капітан.
— А чи є у тих горах німецькі графи? — поцікавився я.
— Ну, добре, нехай буде мадярський князь, стовп імперії Габсбургів. Він — єдина влада у горах і чинить свавілля щодо селян, які вже писали скарги до Відня, але їм звідти відповідали, що всілякі там православні русини мусять терпіти та підкорятися, а не скаржитися.
— А князь іще й показав дозвіл від самого папи римського, щоб катувати православних, поки вони не перекинуться в унію! — додав Ілля, якому історія теж сподобалася.
— Ага, і ось селяни, які далі терпіти вже не можуть, збираються у своїй маленькій сільській церкві і просять у Бога про допомогу. І тут їм являється... хто там їм можете явитися з небесних покровителів? — поспіхом спитав Кречетов у Іллі.