— Архангел Михаїл, архістратиг небесних сил!
— О, архангел Михаїл являється бідним жителям і радить написати листа зі своїми бідами государю імператору всеросійському, Миколі Другому, бо він же головний захисник православних по всьому світу. І ці бідні, неписьменні, змучені німецько-жидівським ярмом селяни просять дячка з церкви написати листа, який таємно надсилають до Петрограда. Государ отримує лист і переймається бідами бідних селян у Карпатах. Він викликає до себе Івана Карповича...
— Мене?.. Государ?.. Та ну ви що! — захвилювався я.
— Спокійно, дослухайте, Іване Карповичу, — наказав капітан. — Отже, государ доручає вам терміново відбути у Карпати і допомогти православним, руським людям, які там живуть. Звісно, що поїхати відкрито на ворожу територію Іван Карпович не може, тому йому допомагаємо ми, військова контррозвідка, яка готує документи і допомагає дістатися до Карпат.
— А як? Може, зробити так, що ви мене туди на аероплані відвезли? — запропонував я.
— Ні, наші розвідники перевели вас через лінію фронту, а далі ви вже пішки. Ось ви добираєтеся до того села у горах. Звісно, що себе не називаєте, бо вас же одразу арештують слуги того князя, якого тут усі бояться. Ви називаєтеся простим подорожнім, починаєте розмовляти з місцевими і...
— Зачекайте, а як же я розмовлятиму, якщо я їхньої мови карпатської не знаю? — здивувався я.
— Та це ж руські люди, вони по-нашому балакають, ну, хіба що вимова трохи інша. А ось ви їх розпитуєте і дізнаєтеся, що у горах творяться страшні речі!
— Які? — лякається Ілля, аж піт утирає.
— Виявляється, що той мадярський князь забирає у селян дітей! Маленьких дітей, немовлят! Тільки жінка народить, як одразу набігають князівські слуги...
— Жиди! Пархаті це, точно! — закричав Ілля.
— Та нехай будуть і жиди, так от набігають і обдивляються хлопчика. І якщо він їм подобається, то забирають, незважаючи на сльози і вмовляння батьків!
— Забирають! Ну негідники! — Ілля аж кулаком по столу вгилив.
— А для чого? — цікавлюся я. — Може б, хай підросли трохи, а то ж із немовлям самі клопоти.
— О, тут вам і треба з’ясувати, куди це немовлят забирають і для чого! — Капітан задоволено усміхнувся. — Іван Карпович вирішує потрапити до замку. Але як? І тут він зустрічає прекрасну селянку, наприклад, Анастасію, яка працює служницею!
— Пане капітане, а хіба бувають селянки Анастасії, та ще й у Карпатських горах? — засумнівався я.
— Ще й як бувають. Так от, Анастасію у замку всі зневажають, як і всіх руських людей, тримають у чорному тілі. В неї молодшого брата колись забрали. А тут Іван Карпович виявляє до неї доброту, і вона закохується у нього.
— А можна без кохання? — попросив я, бо передчував, що знову сцени почнуться і в кущах, і на сіннику, і всяко.
— Ні, не можна, — строго відповів капітан.
— Іване Карповичу, кохання пом’якшує серце людське! Яка ж добра історія й без кохання? — запевнив Ілля.
— Ну, хоч без картинок! А то австріяки вже наробили таких справ, що мені в очі людям соромно дивитися!
— Без картинок, точніше, без картинок еротичного змісту, — пообіцяв капітан. — І ось Анастасія проводить вас через господарський двір. Ви потайки ходите підземеллями замку, такого страшного та похмурого, і раптом чуєте плач дітей, зовсім маленьких. Ви заглядаєте в одну з кімнат і бачите там кількох немовлят, яких тільки-но відібрали у батьків. І тут стає чутно кроки. Ви ховаєтеся, аж тут заходять слуги князя. Вони кладуть немовлят у великий ящик і забирають їх. Вантажать ящик у великий віз і везуть кудись. Ви прямуєте за возом.
— Як, біжу, чи що? — поцікавився я, бо трохи не второпав.
— Ну, тут уже самі додумайте. Може, до воза причепилися. Так ось, ви разом із возом прибуваєте до залізничної станції.
— Хіба у Карпатах є залізниця?
— Є! Вважатимемо, що є! — відмахнувся від запитання Кречетов. — І ось ви бачите, що ящик із немовлятами вантажать у вагон. Самі пробираєтеся туди. Потяг їде цілу ніч, а вранці ви прокидаєтеся у Відні.
— У Відні!.. — Я тільки головою закрутив.
— Так. І ви за ніч викинули з потяга слугу, який віз ящик, надягли його форму.
— А раптом мене щось спитають? Я ж ні німецькою, ні мадярською балакати не вмію! — захвилювався я.
— А слуга був німий, навмисно його вибрали, щоб зайвого не балакав. То й тобі питань не ставили. Приїхало авто і повезло ящик до палацу, — продовжував капітан, який дуже захопився історією.
— До палацу! — сплеснув долонями Ілля.
— До палацу! Імператорського. А там уже зібрався весь вищий світ Відня на чолі з Габсбургами. І всі вони чогось чекають. Іван Карпович сховався у якомусь кутку, не розуміє, що відбувається, коли бачить, що до зали несуть якісь величезні таці!
— Таці! — скрикнув Ілля.
— Повні всіляких страв, але в центрі кожної таці знаєте що? — Капітан переможно усміхнувся.
— Що?
— Смажені немовлята! — скрикнув капітан.
— Ой! — Дівчина, яка сиділа за друкарською машинкою, впала зі стільця непритомна.
— Тьху, що ви таке верзете! — образився Ілля. Я ж узявся допомагати дівчині підвестися.
— Та ви що, не розумієте? — закричав Кречетов.
— Чого не розуміємо?
— Того, що Іван Карпович розкрив страшну таємницю імперії Габсбургів!
— Яку ще таємницю?
— Що Габсбурги та їхній двір жити не можуть без свіжого слов’янського м’яса та крові православних немовлят! — закричав капітан, а дівчині знову стало зле.
— Що за жах? Припиніть! — вимагав я.
— Тому Габсбурги і почали війну, щоб захопити Росію і багато мільйонів православних, дітей, яких можна буде їсти! Вся війна почалася лише задля цього! Коли Іван Карпович зрозумів це, він зробив так, що палац вибухнув, а сам повернувся до своїх і розповів про все государю імператору під час особистого прийому. Той обурився і переконався, що недарма почав війну проти австрійських та тевтонських нелюдів! — урочисто сказав капітан.
— Хороша історія, вона не мине людських сердець! — заявив Ілля. — Тільки ще ж можна додати, що частину православних немовлят відправляли на стіл до папи римського! І про жидів треба щось додати. Наприклад, що це вони немовлят убивали і готували! Жидівські кухарі з палацу Габсбургів!
Дівчина, яка сиділа над друкарською машинкою, затремтіла і почала плакати.
— Не плач, друкуй далі! — закричав капітан і почав диктувати оті свої вигадки. Я слухав цю маячню ошелешений і розумів, що сорому мені не минути.
Коли дівчина надрукувала все, її відпустили.
— Все одно нічого кращого ми вже сьогодні не вигадаємо, — сказав капітан.
— Слухайте, наші успіхи треба відсвяткувати! — запропонував Ілля. Капітан зняв слухавку, і невдовзі до номера принесли коньяк. Ми розпили пляшку, капітан та панотець запропонували продовжити у ресторані, але я відмовився, сказав, що заморився. Пішов спати, але заснути довго не міг, бо згадував вигадане лайно і дратувався. Вигадники кляті!
Наступного дня зранку мене забрала графиня, і ми знову літали. Вдень ми засідали з Кречетовим та Іллею, увечері ж із Мельниковим з’являлися у світському товаристві. Про мою появу в Петрограді написали газети, цікавість до мене спалахнула, а потім швидко згасла, читачі чекали на нові історії, про що мені повідомили одразу кілька журналів. Однак часу писати в мене не було, то я тільки обіцяв. Бажання писати теж не було, бо ж ніколи ще я не писав те, що мені вказували, і сама думка про це викликала в мене огиду. Добре, що хоч ранішні польоти з графинею мене відволікали, хоча й тут мене непокоїло відчуття, що графиня до чогось мене готує, недарма вчить керувати аеропланом. Його я вже більш-менш опанував, легко злітав сам і кілька разів приземлявся, хоча ще почувався невпевнено і раз ледь не беркицьнувся, та Афродіта допомогла і виправила мою помилку. Я все чекав, до чого воно піде з графинею. І дочекався.