Дуже погане село
кось після чергового польоту, де я навіть спробував робити фігури пілотажу, ми з графинею приземлилися і пішли до авта, залишивши аероплан технікам. Я побачив, що Афродіта чимось стурбована, принаймні раніше я її такою не бачив.
— Ви стурбовані через того чоловіка, якого ми бачили в місті? — спитав я у графині, згадавши, що коли графиня заїхала по мене до готелю, то в холі зустрілася з якимось чоловіком, що виглядав досить підозріло.
— Ваню, ми ж домовилися, що на ти.
— Я не можу бути з дамою на ти, вже вибачте. То це той чоловік вас засмутив?
— Ні, Ваню, зовсім ні.
— Він виглядав підозріло і весь час оглядався, наче боявся стеження.
— Ну звісно, він же з бунтівників! — засміялася Афродіта.
— У вас є знайомі і там?
— Є і там. Певний час я була близька з бунтівниками.
— Ви? Чому? — здивувався я.
— По-перше, я люблю ризик, а його в їхньому житті достатньо. По-друге, — кохання, я була закохана в того чоловіка, в Олексія. Мене навіть двічі арештовували.
— Вас?
— Так, відпускали, щоправда. А одного разу я брала участь у пограбуванні банку.
— Афродіто, ви це серйозно?
— Ну звісно ж! У Ярославлі. Ми взяли хорошу здобич, але потім один із наших людей почав нервувати, привернув до себе увагу поліції, довелося відступати з боєм.
— Афродіто, я вам не вірю.
— Думаєте, жінка не може пограбувати банк? — ображається графиня.
— Та жінка якраз може. Якось в Одесі я зустрічав одразу двох жінок, які грабували банки, і не тільки банки. Грабували, краще за справжніх грабіжників. Але навіщо це було робити вам, ви ж багатші за будь-який банк?
— Тоді всі гроші належали батькові, у мене були тільки копійки на дрібні витрати. А в Ярославлі ми узяли більше тридцяти тисяч!
— І як ви уникнули покарання?
— А досі ніхто не знає, що це була я. Сподіваюся, Ваню, ти теж не патякатимеш зайвого. Тобі взагалі можна довіряти? — Вона дивилася на мене серйозно.
— Ніхто ще не скаржився.
— Не хочеш зайнятися одною справою? — прямо спитала графиня.
— Це ви не хочете говорити про того Олексія?
— А що там говорити? Немає про що. Я побула з ним рік, а потім пішла і від нього, і від революціонерів.
— Чому?
— Бо я — вільна людина, не люблю нікому підкорятися, а там є ЦК, є революційна дисципліна, треба виконувати накази і сопіти у дві дірочки. Нехай би ще накази були якісь ризиковані. Якби і далі треба було грабувати банки чи поштові вагони, я б, може, і залишилася, але там наказ міг бути таким: залягти на дно на два місяці. Або організувати друк листівок. Чи щось таке. Ну і обов’язково розмови про долю Росії та про народ. Я від цього швидко знудилася і пішла від них.
— І вони дозволили вам просто піти? — здивувався я.
— А хто мене зупинить, Ваню? — Вона щиро усміхнулася.
— Бунтівники зазвичай не відпускають людей, тим більше багатих спадкоємиць.
— Ну, мені вдалося їх переконати. Не хочу згадувати подробиці, скажу лише, що ці товариші злякалися і більше мені не заважали. — Графиня підморгнула мені.
Вже в авто я спитав її, про яку справу вона говорила.
— Та каламутна якась історія, — скривилася графиня. — Мій прикажчик із маєтку під Льговом прислав до мене молоду дівчину з проханням її врятувати.
— Від кого?
— Він стверджував, що її хотіли вбити.
— Просто селянку?
— Ага, ще й сироту.
— Прикажчик п’є?
— Ні, не п’є. Точніше, не пив. Справа в тому, що після того як він відправив дівчину та лист, його зарізали.
— Хто?
— Та невідомо. Він вийшов із контори, на нього чекав візник. А у під’їзді якийсь чоловік вдарив прикажчика довгим ножем. Поцілив у серце, прикажчик і крикнути не встиг. Упав, а вбивця втік. Візник згодом пішов подивитися, де ж пан, і знайшов уже труп. Ось так.
— Що каже поліція?
— Що пограбування, у прикажчика зник гаманець та годинник.
— Але ви поліції не вірите?
— Я не знаю, Ваню. Якби не той лист і не та дівка, я б повірила. А так це виглядає якось дивно. Я просила б тебе поговорити з дівчиною, почитати лист і сказати, чи є тут якась таємниця, чи це звичайна маячня.
— Афродіто, я залюбки, давно вже в мене не було справ.
— Тоді завтра поїдьмо до мене, а не на летовище.
— Домовилися, — кивнув я. — А у вас є вдома зброя?
— Для чого? — здивувалася Афродіта.
— А що як люди, які вбили прикажчика, спробують прийти до вас?
— Ти думаєш, що все аж так серйозно?
— Не знаю, але краще бути готовим до найгіршого. То зброя є?
— Ні.
— Тоді візьміть це. — Я дав графині свій браунінг.
— Ні, не треба, Ваню, я куплю собі такий самий у крамниці, дякую.
Вона відвезла мене до готелю, де вже чекали капітан та панотець. Далі вигадували якусь маячню, від якої я тільки дратувався. Добре хоч увечері не треба було нікуди йти, бо Мельников учора перебрав так, що сьогодні в нього трапився розлад шлунку і він не злазив з унітаза. Я ж ліг відпочивати, коли прибіг швейцар і сказав, що мене кличуть до телефона. Терміново.
— Хто?
— Графиня Клейнміхель!
— Я зараз. — Швиденько одягнувся, бо не в спідньому ж мені бігти. Спустився вниз, швейцар вказав на телефон.
— Слухаю.
— Ваню, це я. — Вона говорила наче спокійно, але голос її трохи бринів від напруги. — Можеш приїхати?
— Звісно, зараз.
Я повернувся до номера, надягнув пальто і вийшов чорним ходом на вулицю. Там зупинив візника, назвав йому адресу. Не графині, а трохи далі. Ми проїхали біля будинку Клейнміхелів, я не помітив нічого підозрілого. Потім пішки повернувся, озирнувся. Тоді тільки постукав у двері. Відчинила сама Афродіта.
— Ваню, ну нарешті! Заходь. — Вона зачинила за мною двері. Була у нічній сорочці з якимись темними плямами. Напружена, але не перелякана.
— Що трапилося? — спитав я.
— Ходімо, — вона провела мене коридором до кімнати, мабуть, для прислуги. Увімкнула світло. І я побачив на підлозі тіло чоловіка. Він лежав у калюжі власної крові. Поруч із чоловіком лежала рука. Мабуть, його. Рука стискала довгий ніж, схожий на ті, якими ріжуть кабанів по селах. Я почув плач. — Вилізай, це Іван Карпович, він тебе захистить.
З-під ліжка вилізла дівчина. Років п’ятнадцяти, вона вся тремтіла та плакала.
— Що тут сталося? — спитав я.
— Це Алевтина, та дівчина, яку прислали зі Льгова. Я дозволила їй пожити в кімнаті для прислуги. Увечері почула крик. Прибігла сюди, а тут цей чоловік із ножем. Довелося його вбити, — пояснила Афродіта.
— Чим убити?
— Шаблею, дід її привіз із Кавказу. В мене більше нічого не було, браунінг я купити забула, — зітхнула графиня.
— А де ви навчилися рубати шаблею? — здивувався я.
— Та це давно, у мене був один знайомий гусар, він і навчив. Я не хотіла вбивати. Просто запалила світло, а цей чоловік кинувся до мене з ножем. Ну, і я навіть подумати не встигла. Рубонула по руці, а потім по животу. Я його перевернула долілиць, бо там усі тельбухи у нього вилізли.
Дівчина заплакала.
— Ви знаєте цього вбитого? — спитав графиню.
— Вперше бачу.
— А ти? — спитав у дівчини.
Вона закрутила головою і далі плакала. Я вивів її з кімнати, піднялися на другий поверх, де Афродіта засвітила невеличку лампу, щоб із вулиці видно не було. Це на випадок, якщо вбивця не один.
— Тепер розповідай, що сталося. — Я сів перед дівчиною, усміхався, щоб викликати її довіру. — Графине, дайте їй ковдру, бо вона тремтить.
Вкутали дівчину, Афродіта принесла чарку солодкого вина. Дівчина випила і трохи заспокоїлася.
— То розкажи, що ж сталося, — попросив я.
— Я спала. Під ліжком. А він прийшов і почав бити ножем! — Дівчина скривилася.