— Дала б вам по голові.
— Афо, я ж найкращий сищик імперії, я бачив багато небезпек, тому прошу вас — послухайте мене. Поїдьте з Петрограда, відпочиньте, а я все з’ясую і знешкоджу небезпеку. Повірте, так буде краще.
Вона замислилася, потім кивнула.
— Добре, Ваню. Але куди мені поїхати?
— Наприклад, до Криму. Там у мене є знайомі татари, в них буде безпечно.
— Ну, я давно у Криму не була, то чого б і не з’їздити?
— Дякую, Афо. Зараз напишу листа моїм знайомим.
Я написав Бекіру Чобану, чиї стада паслися на Карабі-яйлі. Попросив прийняти Афродіту, як мою сестру, звернувши особливу увагу на її безпеку. Наступного дня графиня задіяла свої зв’язки, і мені було надано триденну відпустку. Я посадив Афродіту та Алевтину в потяг до Сімферополя, а сам поїхав до Льгова. Там покрутився на базарі, розпитав у шинку місцевих мужичків про те Підреброве. Виявилося, що село заможне, хоча з чого — незрозуміло, бо навколо болота, ріллі небагато. На заробітки тамтешні мужики не ходили, сиділи вдома, тримали трактири при дорозі, раніше головній, торговій. Щоправда, зараз занепадати вона почала через залізницю. Двоє мужиків про Підреброве розповідали спокійно, а третій злякався. Довелося ще горілки купити, щоб він, уже зовсім п’яний, розповів, що ходять про село якісь темні плітки, що краще там не ночувати і з місцевими не зачіпатися, бо біда буде. Але чого не ночувати і від чого біда, пояснити не міг, казав тільки, що погані люди, і нервував. Потім одразу збиратися почав і пішов кудись, хитаючись. Я за ним подався, побачив, як він знайшов двох якихось візників, щось почав їм розповідати. Ті схопили його за петельки і потягли до трактиру, мабуть, щоб він мене показав. Але ж я позаду стояв, мужик мене не побачив, отримав стусанів. А ті двоє пішли кудись. Я за ними. Вони сіли у свої вози і покотили собі.
Я спитав у місцевих візників, чи відвезуть у Коржове через Підреброве. Погодився один, повіз. По дорозі порозпитував я про село, але нічого суттєвого не дізнався. Щось приховував візник, боявся, чи що. Проїхали ми тим Підребровим. Справді заможне село, хати всі нові, кілька навіть бляхою вкритих є. Паркани високі, собаки злі. На вулиці сільській зібралося кілька десятків мужиків, гомоніли про щось. Були там і ті двоє, яких я у Льгові бачив. Мабуть, розповідали про мене. Ми коли їхали, на нас мужики подивилися так, що аж лячно стало. Візник аж коня нагнав.
— Та не поспішай, устигнемо, — сказав я.
— Та ну їх, — перелякано сказав візник.
Доїхали до Коржівки, там я переночував, розпитав місцевих про згорілу хату. Розповідали неохоче, казали, що справа темна, бо дивно, що люди полягали на підлогу рівненько, а не тікали від вогню. Хтось згадав, що увечері підребрівських мужиків бачили неподалік від села. А що вони тут робили — невідомо. Не хотіли місцеві про сусідів говорити. Тільки спитаю, кривилися і йшли. Нехай. Увечері я збирався піти до Підребрового, подивитися за селом. А перед тим попросився на сінник до одних селян поспати. Заснув, угрівся, відпочив. Прокинувся вже далеко по обіді, поліз із сінника на вулицю, а тут як ударять мене по голові. Я й знепритомнів.
Розплющив очі, зрозумів, що на возі лежу. Везли мене кудись, сіном прикривши. Був я зв’язаний, із кляпом у роті. Розмовляли між собою, судячи з голосів, троє мужиків. Хоч і не бачив їх, але розумів, що з Підребрового вони. Балакали, що треба мене допитати і з’ясувати, чи не з поліції я, для чого про село їхнє розвідував. Гуторили ото, а я потроху праву ногу підтягнув, бо там ніж був у чоботі. Мужики браунінг мій знайшли і заспокоїлися. Подумали, що коли у людини пістолет у кишені, то хіба носитиме вона ніж у чоботі? А я ось носив, тільки як його дістати, зі зв’язаними руками? За спиною зв’язаними. Але жити хотілося, розумів добре, що як не дістану, то гембель мені буде. Вигнувся як міг, викрутився, наче той циркач, намацав кінчиками пальців ніж, потроху витягнув. Добре, що дорога погана, скакав віз по розбитій бруківці, то непомітними були мої рухи. Почав ножем мотузки різати. Воно ж незручно, мука сама. Тут ще голова почала боліти, бо дісталося їй. Ледь перерізав мотузку на руках. Став думати, як би напасти на моїх викрадачів.
— Ну от і село вже, — сказав один із них, і тут я зрозумів, що часу в мене не залишилося. Вивернувся під сіном і вдарив ногами. Двоє мужиків сиділи на передку, а третій на коні поруч гарцював. Ногами я поцілив у спини, аж полетіли мужики з воза, підхопився, щоб третього зняти, а той коня нагнав і помчав до села, яке було поруч, в улоговині.
— Тривога! Тривога! — закричав.
Ті, яких я збив, підскочили і кинулися до мене з ножами. Добре, що зопалу про мій браунінг, який у них був, не згадали. Один кинувся, я його з воза перестрибнув, ударив ножем у спину. Зойкнув нападник і поточився. Я ніж зі спини у нього вирвав і став проти другого. В мене ніж широкий і короткий, а в нього вузький і довгий, у всіх у них такі ножі. Викинув він руку, я відскочив, він іще викинув, я ще відскочив, ступив чоботом у калюжу, нога вгрузати почали в багно. Той знову на мене, хотів у калюжу далі увігнати, я зробив крок назад, потім носком підчепив багна рідкого і хлюпнув йому. В обличчя цілився, у очі влучив, чоловік лівою рукою давай їх протирати, а правою махав, щоб не підійшов я. Я своїм ножем його ніж спіймав, а сам ногою в живіт вдарив. Скрутився він, захрипів, я ножем його у шию. Присів браунінг шукати, коли бачу, що з села з десяток вершників мчить. Я у віз стрибнув, розвернув його і нагнав коней. На возі важко від вершників утекти, але нічого іншого не залишалося, як спробувати. Та тільки розігнався, коли колесо об вибоїну вдарилося і відвалилося, віз перекинувся, я шкереберть полетів. Добре хоч не на дорогу, де б убився на бруківці, а з дороги, у поле. Покотився по землі, підскочив і побіг. А воно ж осінь, земля водою набралася, ноги то грузнуть, то ковзають. Тільки й того, що лісок попереду був. Я до нього добіг, коли вже коні переслідувачів мені у спину дихали.
Пірнув у кущі, поплазував по землі, скотився в якусь яму, побіг далі. Позаду чулися голоси. Їх більшало. Мабуть, із села підходило підкріплення.
— Гнати до боліт! Гнати до боліт! — кричали позаду.
Я згадав мапу. Навколо села було багато боліт на десятки верст. Треба втекти, вислизнути з оточення. Якби влітку, можна було би здертися на дерево і сховатися у гілках. Зараз можна було спробувати заритися у падалишньому листі. Пропустити переслідувачів, прокрастися до дороги, а там чи чекати, чи бігти, а може, і вбити когось із вершників і втекти верхи. Я побачив звалене бурею дерево, що впало на яму. Залізти туди, присипатися листям і сподіватися, що пощастить.
Коли тут позаду почувся гавкіт собак. Не пощастить. Я підхопився і помчав далі. Намагався бігти уздовж дороги, щоб не ускочити в болото. Але потім крики та гавкіт почулися спереду. Підребрівські мужики оточили мене. Я кинувся вбік. Там болото, але що мені залишалося? Я біг щосили, у руці тримав ніж. Вибіг на дорогу. Видно було, що по ній частенько їздили. Куди? Попереду ж болота! І чому дороги не було на мапі? Я побіг нею. А що як це якийсь таємний прохід через болота? Це міг бути мій порятунок! Я біг щосили, голоси і гавкіт собак чулися позаду, ліворуч і праворуч. Лише там, куди я біг, було тихо. Я вірив у дорогу, широку і розбиту, вона не могла вести у болото! Я біг із останніх сил, ось ліс закінчився. І дорога закінчилася. Попереду було болото. Жодних слідів дороги чи хоча б стежки. Болото. Я тупцював на місці, позаду чулися голоси переслідувачів. Вони швидко підходили, гавкіт наближався ще швидше.
Я зняв чобіт із правої ноги, відрізав халяву. Розрізав і її, скрутив у трубочку і побіг у болото. Почав в’язнути з першого ж кроку, потім злетів порізаний чобіт, я рвався далі, провалився по пояс, намагався лізти вперед, але не було від чого відштовхнутися, я рвонувся раз, два, а потім провалився по груди і почав тонути. Не смикався, бо якщо смикатися, то затягне сильніше. Неквапливо тонув і чув гавкіт уже поруч. Опустив голову в чорну багнюку болота. Приставив трубочку з халяви до губ. Почав дихати. Довжина трубочки була в лікоть. Якщо я занурюся глибше, я захлинуся. Я намагався заспокоїти дихання, щоб не сопіти. Зверху чулися крики і гавкіт, але стихали, бо я поступово занурювався все глибше. Дуже неквапливо, на палець, ще на палець, ще. Це було нестерпно, наче мене різали на шматки. Паніка забивала памороки, я почав задихатися. Хотілося витягнути ноги в надії дістати дна, якоїсь тверді, що мене врятує. Але кожен рух тут тільки прискорив би моє утоплення. А коли болотна рідота переллється через вінця трубки і потече мені в рот, я не зможу вистрибнути, не зможу схопити повітря і пожити ще трошки, поки мене вб’ють мої переслідувачі! Я битимуся у цій льодяній темряві і тут сконаю, ніким не помічений! Графиня здивується, де це я подівся, а найгірше, що я так і не убезпечив її від убивць! Дострибався, Ваню!