Паніка і заглиблення. Ось-ось трубка з халяви мала закінчитися. Втрачати мені було вже нічого. І я витягнув ноги. Нічого! Рідота потекла у трубку, я забився ногами, і несподівано боса нога у щось уперлася! Чи камінь, чи стовпчик, щось тверде! Я натиснув, боявся, що моя опора виявиться заслабкою і зараз розсиплеться, але вона витримала! Я більше не занурювався, навіть трохи підвівся, але трубка була забита рідотою, що налилася згори. Я не міг виплюнути її, бо це привернуло б увагу переслідувачів. Тоді я ковтнув її! Чорну болотну рідоту, огидну на смак. Я ковтнув, ледь не виблював, але зміг дихати! Я стояв бозна на чому, під ногою було щось дивне, я не міг зрозуміти, що це, але я стояв! І дихав! У мене з’явився шанс!
І я почав молитися, дякувати Господу за спасіння, хоч і не був певний, що не поквапився. Можливо, і поквапився. Але мені треба було відволіктися від холоду, який оточив мене. Болото було холодне, рідота швидко всоталася в одяг і почала морозити. Холодно, дуже холодно, лещата холоду почали стискати мене. Вирватися з них, вилізти звідси, потрапити у тепле місце, припасти до якоїсь пічки і там грітися. Тільки вся справа в тому, що я не знав, як звідси вирватися. Я не міг це зробити тихо. Не міг випірнути, подивитися, що робиться навколо. Єдиний мій шанс — щосили відштовхнутися від моєї опори і вирватися на поверхню, а потім уже битися і лізти до краю болота. Це неможливо зробити тихо. Якщо хтось із переслідувачів буде поруч, він почує. Собаки можуть почути здалеку. Прибіжать, і тоді точно загибель. Про те, що в мене немає сухого одягу і не буде ніякої теплої пічки ще довго, я не думав. Зараз тільки дихати у трубку і терпіти, поки зможу. Холод, холод, важко дихати, холод...
Не знаю, скільки я протримався. Мені здалося, що дуже довго, але насправді, можливо, минуло усього кілька хвилин. Час може розтягуватися і стискатися. Я не міг більше терпіти холод, він виснажив мене, позбавив терпіння. Я щосили відштовхнувся від опори, але нога підступно ковзнула, і я тільки провалився нижче, трубка вилізла з рота, я намагався знайти ногою опору, почав битися, але загрузав глибше. Холод відступив перед смертю, я бився з останніх сил, і чим більше бився, тим більше занурювався. Це був кінець, але я бився до останнього, тіло саме вже боролося за життя!
Я зачепив щось рукою, щось тверде! Обхопив, обперся, поліз угору, поставив обидві ноги на цю загадкову опору, а потім із останніх сил відштовхнувся і рвонувся угору, до повітря! Моє тіло розірвало чорну товщу рідоти, і якимось неймовірним способом я випірнув на поверхню! Схопив повітря роззявленим ротом, упав назад у болото і зразу став занурюватися. Я не встиг помітити, чи є хтось поблизу, чи чутно голоси і гавкіт, я був зосереджений на тому, щоб вилізти з болота. Знову почав занурюватися, намацав ногами опору, ще ривок. Цього разу я вискочив із болота більше, схопив повітря і закинув голову назад. Треба було розпластатися по поверхні, тоді в мене був би шанс. З першого разу не вийшло, я почав занурюватися, шукав ногами опору і не знаходив, глибше і глибше! Дихати, холод, я почав мацати руками на всі боки. Ага, щось є! Схопився, підтягнувся, вперся ногами, ривок! Я знову на поверхні, схопив повітря, завалився вперед і щосили погріб. Я зрушив із місця, я тонув, але плив, плив! Не плив, незграбно ліз по поверхні рідоти, яка просто не встигла схопити мене і затягти у своє чорне нутро.
Я бив рідоту ногами і руками, ревів і ліз. Не знаю, яким дивом, але я зміг здолати кілька метрів до краю болота, виліз на берег, скрутився і затремтів. Було дуже холодно і страшно. А потім я знепритомнів. Голова не витримала напруження. Коли опритомнів, навколо було тихо. Лише десь далеко лунав гавкіт. Я закахикав. Дуже змерз. Треба було щось робити, страшенно холодно. Я зняв із себе одяг. Весь. Спіднє просто викрутив якомога сильніше, а верхній одяг довго трусив, щоб збити болотне багно, потім викрутив і надягнув. Тепліше не стало. Пізня осінь, холодні ночі. Щоб вижити, треба було бігти, треба було примусити тіло зігрітися. І я побіг. Босоніж, бо чоботи залишилися в болоті. Побіг лісом. Тримався від дороги подалі, бо мої переслідувачі могли не повірити, що я втопився. У лісі було темно. Я швидко збив ноги, але не зупинявся. Біг, біг і біг. Не знаю, скільки часу минуло, коли ліс закінчився. Почався луг. Біг ним. Біг далі. Вітер, холодний вітер, який штрикав мене, наче голками. Головне було не заблукати. Я знайшов на небі Полярну зірку, яка вказувала, де північ. Згадав мапу. Уявив, де приблизно я перебуваю. Ні, я віддалявся від Підребрового. Поки я про це думав, я не зупинявся. Біг і біг. Так пробіг до самого ранку. Поночі трапилося два села, але оббіг їх, бо там мене могли знову здати переслідувачам. Подалі, подалі від клятого Підребрового!
Тільки вже вранці, коли натрапив на невеликий хутірець, зупинився. Бо не було сил, та й схожий я був на диявола, налякав би людей. Постукав у двері. Сказав господарям, що прикажчик із Курська, напився і ледь не втопився у болоті.
— Слухай, хлопче, та немає у нас тут боліт! Найближчі аж біля Підребрового! — здивувався старий господар.
— Ну не болото, може, калюжа просто велика чи ставок. Я з п’яних очей і не розібрав! — збрехав я. — Лазня у вас є? Рятуй, батьку, бо погано мені, застудився, помру!
— Є лазня, зараз натоплю. А ти поки обмийся біля колодязя, бо ж марудний, наче чорт.
Я пішов до колодязя, роздягся і облився водою. Вода була крижана, а я так змерз, що і не відчував. Ледь дійшов до лазні, там заліз на верхню полицю і тремтів. Було дуже холодно.
— Батю, піддай дров! Піддай! Я заплачу, побільше дров!
— Та палю, палю, зараз зігрієшся.
Старий метушився за дверима біля пічки, потім зайшов до мене, хлюпнув водою на каміння. Пішла густа пара.
— Грійся! І не пий більше! — сказав старий.
— Холодно, батю, холодно! — тремтів я, бо пара здавалася мені холодною.
Далі знову знепритомнів. Міг і вчадіти, але дід помітив, витяг мене, відніс до хати, де поклав на піч. Сушив на ній зерно, зарив у нього мене і піч добряче грів. Я проспав у теплому зерні дві доби. Прокинувся від того, що старий мене по щоках плескав.
— Ти живий хоч?
— Живий.
Виліз із печі, довго не міг зрозуміти, де я і що тут роблю. Потім старий пояснив. Дав мені мій одяг, випраний та висушений.
— Чобіт у тебе не було, втопив, мабуть, — пояснив дід. — Мої на тебе малі будуть. Валянки можу дати, але в них промокнеш одразу.
— А далеко я від Льгова?
— Та далеченько.
— А від залізниці?
— Верст десять.
— Не дійду я, батю. Відвези мене. Я тебе не забуду, ти ж мені життя врятував. Відплачу, не сумнівайся.
— Та добре, відвезу. Тільки завтра, бо ти зараз слабкий. Поїж та лягай спати, набирайся сил.
Я поїв, а сам усе чекав стукоту копит. Не довіряв старому. Не на піч поліз, а на горище, щоби спробувати втекти за першої нагоди. Але ніхто так і не прискочив, а вранці дід відвіз мене на станцію. Там я дав телеграму в Крим, панові Бекіру, в якого Афродіта гостювала. Відповіли мені досить швидко. По обіді зі Льгова, з контори графині, передали потягом конверт із грошима. Сто рублів я старому дав.
— Та ти що, я таких грошей ніколи в руках не тримав! — злякався він.
— Бери, батю, я тобі більше винний. І більше заплачу, а поки що це візьми.
Сам я подався до Курська, там купив доброго коня. З тим і повернувся до Підребрового. У саме село не потикався, а навколо поїздив, подивився, що і як. А тут і телеграма прийшла від графині, що чекає вона на мене. Я хотів сам усе зробити, але раз уже пора, то поїхав. Біля вокзалу в Сімферополі ждали мене татари верхи. Спитав у них про пана Бекіра.