— А ви Іван Карпович? — спитали вони і виструнчилися, наче рядові перед генералом.
— Іван Карпович, — сказав я.
— Ви нам і треба. Просимо, — підвели коня і відвезли мене до села, де був будинок пана Бекіра. Він особисто мене зустрів.
— Доброго дня, Іване Карповичу, — обійнявся зі мною. — А ми з графинею вже почали хвилюватися за вас.
— Як вона?
— Все добре, але ваше прохання щодо гарантії її безпеки виявилося дуже завбачливим.
— На неї напали?
— Так, аж троє. Добре, що мої люди помітили їх трохи раніше і потім вели, то графиня не постраждала.
— Ви взяли їх?
— На жаль, тільки одного. Два інших чинили такий опір, та ще з ножами, що довелося їх застрелити.
— Чи можна поспілкуватися зі вцілілим гостем?
— Можна. Але, Іване Карповичу, що за гру ви ведете? Я би не хотів устрявати в якусь чужу війну, — сказав пан Бекір. Він був у горах поважною людиною, знаю, що займався контрабандою, був обережним.
— Я теж не хотів і обіцяю, пане Бекіре, що самотужки закрию цю справу так, що вона вас більше не потурбує.
— Ні, Іване Карповичу, якщо треба, я готовий допомогти, але мушу знати, що коїться.
— Я і сам не знаю. Може, гість нам розповість?
— Може. Ходімо.
Пан Бекір повів мене в підвал свого будинку. Глибокий, викладений кам’яними брилами. У підвалі, в невеличкій кімнаті, валявся скривавлений чоловік.
— Він не хотів говорити, тож моїм людям довелося попрацювати з ним. Зараз він готовий розповісти все, наче на сповіді, — пояснив пан Бекір. — Ти ж розкажеш нам?
Хлопець перелякано закивав головою. Він був зламаний. І все розповів. Про старовинне село Підреброве, яке вже не одну сотню років жило дивовижним промислом — убивствами та пограбуваннями перехожих, що мандрували шляхом. Кожен житель села був задіяний у цій кривавій справі. Діти стежили за подорожніми, жінки варили страви, у які додавали снодійне, а чоловіки вбивали поснулих перехожих ударами довгих ножів просто в серце. Вбивали обережно, щоб не було прямих доказів того, що людина загинула саме в Підребровому. Ніколи не залишали свідків. Тому й шукали та намагалися вбити Алевтину, яка все бачила і могла розповісти поліції.
— Ціле село вбивць? Іване Карповичу, це що, правда? — здивувався пан Бекір.
— Десь сорок дворів убивць, — кивнув я і спитав хлопця:
— Куди ви діваєте тіла вбитих?
— Вивозимо до болота.
— І скільки ви вбиваєте?
— Раніше було по кілька людей щодня. Але як побудували залізницю, то людей шляхом стало ходити менше. То два-три на тиждень. Нам довелося чатувати на станції, щоб привозити людей звідси.
— Чому ви почали полювати на графиню?
— Бо вона прихистила ту дівку, тобто і сама могла дізнатися про нас.
— А як ви довідалися, що вона в Криму?
— Вона дала телеграму конторі у Льгові. Просила дізнатися про якогось чоловіка, який зник. Ми купили людину в конторі, і він сповістив про телеграму. Ми поїхали сюди.
Хлопцеві було важко розмовляти, бо в нього набрякли розбиті губи і не було багатьох зубів.
— Ваші люди знову приїдуть сюди? — спитав я.
— Так, поки графиня буде жива, наші не заспокояться.
— То доведеться їх заспокоїти, — скривився я.
— А що ви зробите? Поліція має свою пайку і не чіпатиме нас. — Хлопець усміхнувся. — Відпустіть мене. І віддайте ту дівку. Пообіцяйте мовчати, і тоді ми забудемо про вас із графинею.
Тут і я усміхнувся:
— Ніколи я не домовлявся зі вбивцями і починати не збираюся.
— Інакше ми вб’ємо графиню! І тебе, якщо ти станеш у нас на шляху!
— Здається, він погрожує вам, Іване Карповичу, — здивувався пан Бекір.
— Ага, мабуть, ваші хлопці занадто сильно били його по голові.
— Вам доведеться домовлятися! Або вмерти! — захрипів хлопець.
— Скількох ти вбив? — спитав я.
— Що? — Він подивився на мене.
— Коли ти почав убивати і скількох ти вбив?
— Почав у дванадцять років. Спочатку просто допомагав, дорізав, потім уже працював сам. Вбивати ж теж треба вміти, — хлопець усміхнувся. — Тепер на мені сорок три трупи. Залишилося сім.
— Залишилося для чого? — спитав я.
— Щоб я міг одружитися. Півсотні вбитих означали, що підліток змужнів і став чоловіком, йому можна одружуватися. В мене є наречена, — він усміхнувся. — Вам доведеться домовлятися. Якщо не хочете скуштувати наших ножів.
— Мушу тебе розчарувати, хлопче, — сказав я йому. — Пане Бекіре, мені все зрозуміло, можемо йти.
— Стій! Куди? Наші вб’ють вас! Стій! — Він кричав, двері зачинилися, у коридорі його майже не було чутно.
— Іване Карповичу, ви не робите помилки? — спитав господар. — Бо іноді буває вигідніше домовитися.
— Іноді вигідніше не рахувати вигоду, — запевнив я.
— Але вони ж атакуватимуть вас. Ціле село холоднокровних убивць! Навіщо вам ця війна?
— Війни не буде, буде різанина.
— Ви винищите все село? — здивувався пан Бекір.
— Так, до ноги. А де графиня?
— Вона відпочиває в горах, під надійною охороною.
— Мені треба її побачити. І сьогодні ми поїдемо. Вбивці знатимуть про це і більше не з’являться до вас.
— Можете не поспішати і скористатися моєю гостинністю.
— Дякую, пане Бекіре. Якщо ви не проти, нехай Алевтина поки що залишиться у вас. А я ж змушений поспішати.
Мене відвезли до графині. Афродіта, коли побачила мене, підбігла і кинулася обніматися.
— Господи, Ваню, я тут божеволію через тебе! Де ти зник?
— Були справи, Афо.
— Я боялася, що вони тебе вбили.
— Вони були близькі до цього, але мені пощастило.
— І що тепер?
— Тепер потрібно перегорнути сторінку.
— Що це значить? — Вона подивилася на мене.
— По-перше, мені потрібно подовжити відпустку в контррозвідці.
— Я вже це зробила, у тебе є тиждень.
— Добре. По-друге, нам потрібні динаміт, кілька сотень довгих ножів, таких, якими ріжуть по селах свиней, моток дроту, аероплан і шабля.
— Цікавий набір, Ваню, мені він подобається! — захоплено сказала графиня.
— По-третє, мені треба поїхати до моря.
— Для чого?
— Декого провідати.
— Якусь жінку? — ревниво спитала Афродіта.
— Графине, мені зараз не до жінок.
— Тоді можна я поїду з вами?
— Будь ласка, мені так буде спокійніше, бо зможу за вами приглядати. Тільки не давайте телеграм про наші плани у свої контори.
— Не буду.
Ми поїхали верхи через яйлу до узбережжя. Афродіта курила цигарку.
— Ваню, а ти мене здивував! — засміялася графиня.
— Чим?
— Своїми зв’язками.
— Мої зв’язки — дріб’язок порівняно з вашими, графине.
— Але я з давнього роду, я спадкоємиця батьківських мільйонів. Тут неважко мати зв’язки. А от як ти, простий селянський хлопець, досяг того, що татарські контрабандисти з тобою на «ви» і виконують будь-які прохання?
— Ви перебільшуєте, Афо.
— Анітрохи, Ваню, анітрохи. Тепер уже і я захоплююся вами. Може, розкажете мені свій чудовий план, що нам робити з таємними вбивцями?
— Розповім, але трохи пізніше, коли з’ясую, чи зможу дістати те, без чого план не зможе діяти, — пообіцяв я.
— У тебе ще багато таємниць, Ваню?
— У кожної людини достатньо таємниць, Афо.
Вона пускала дим і посміхалася. У Криму я знайшов штабс-капітана Івлєва, знайомого авіатора, з яким мав пригоди під час німецького наступу. Зараз Івлєв був поранений і лікувався в офіцерському санаторії. Він уже був ходячий, розповідав, що рани загоюються.
— Бачу, що ви приїхали у справі, — усміхнувся Івлєв. — Що вам потрібно?