У жителів Підребрового був тільки один шанс урятуватися — одразу ж тікати. Але вони були не з тих, хто тікає, вони почали бій і зараз були оточені трупаками, які неквапливо і невідпорно винищували живих.
— Ваню, якого біса мерці вбивають живих? — прошепотіла Афродіта. Здається, сцена приголомшила її.
— Жертви повстали, щоб помститися своїм убивцям, — відповів я. — Ми бачимо суд, вирок і його виконання. Справедливість є, нехай і після смерті.
Трупаки далі накочували на село, і все менше залишалося живих. Деякі намагалися сховатися у хатах, але мерці виламували двері і заходили всередину. Хтось із підребрівців схопився з сокиру і зніс голови кільком мерцям, але невдовзі сам упав з ножем у спині. Хтось стріляв у голови з вогнепальної зброї. Але мерців було забагато. Ще кілька хвилин — і все було закінчено. Трупаки добили останніх живих, не залишили ані жінок, ані дітей, після чого пішли вперед.
— Вони підуть убивати далі? — спитала графиня.
— Далі у них інше болото, де вони мусять заспокоїтися. Нам же, Афо, потрібно простежити, щоб ті, хто у болото не потрапив, усе одно знайшли свій спокій тут. Беріть шаблю і рубайте їм голови. Не тіла, не кінцівки, а лише голови, тільки так можна зупинити трупака. Ходімо!
Ми побігли до болота. Більшість трупаків слухняно пішли саме туди. Ось почали провалюватися перші, борсалися у чорній рідоті, їх затоптували наступні. Мерці ішли і йшли в болото, тонули у ньому. Але близько десятка трупаків розбрелося берегом. Ми з графинею напали на них. Діяли швидко. Відбивали їх рухи ножем, а потім удар — і голова котилася по землі. Ще голова і ще. Так ми заспокоїли всіх трупаків, які не потрапили у болото.
Ми повернулися до села, я обшукав двір, де чулися постріли. Знайшов у одного з убитих мій браунінг. Забрав.
— Що ж, графине, справу зроблено. Вбивці отримали своє і тепер не турбуватимуть нас. Алевтину можна повертати з Одеси, а про цю справу забувати. Ходімо до човна.
Ми проїхалися ним по болоту, потім повантажили на віз і вранці вже були на станції. Поїхали геть. Про знищення Підребрового стало відомо лише наступного вечора. Хтось із подорожніх сповістив поліцію про село, вкрите трупами. Поліція прибула і злякалася того, що побачила. Невдовзі на місце прибув і курський губернатор, який вирішив, що скандал зі знищенням цілого села нікому не потрібен. Трупи покидали у вціліле болото, хати спалили, офіційно було проголошено, що жителі Підребрового виселилися кудись на Далекий Схід, де було багато родючої землі. На цьому історія закінчилася.
Хоча ні. Вночі, коли ми їхали потягом до Петрограда, графиня несподівано стрибнула до мене на полицю і почала гарячково цілувати. Я слабка людина, і я не зміг встояти проти цієї спокуси...
Вкрай небезпечна подорож до ріки Снів
аню, ну чого ти сидиш з таким обличчям, наче хтось помер? — спитала мене Афродіта.
— Та цей... такого ж раніше не було! Ніколи! — розгублено прошепотів я. — Завжди працював, завжди!
— Ну, буває і таке. Не хвилюйся, приїдемо до Петрограда, сходимо до лікаря, — заспокоювала мене графиня.
— Але як так? Невже я вже старий? — переймався я.
— Ваню, облиш ці дурниці! Ти в чудовій формі! Ти розробив майже геніальний план і знищив тих убивць!
— Афо, до чого тут мій план, коли ось це не працює! — дратувався я.
— Що, невже ніколи не бувало такого?
— Жодного разу! Як це? — я аж за голову схопився.
— Може, тебе налякала моя залізна нога?
— Дорога Афо, ви тут до чого? Це ж я зламався! Може, це прокляття тих убивць?
— Ваню, що за херня? Які ще прокляття? Ти ж сам розповідав, що просидів багато годин у холодному болоті!
— І що?
— Застудив дещо, ось тому зараз нічого й не вийшло. Ми тебе вилікуємо, і все буде добре! Тільки не переймайся. Не думай про це.
— Та як же не думати! Господи, сором який!
— Ну, почалося! Ваню, припини, ти ж найкращий сищик імперії, а плачешся, наче баба дурна!
— Але, Афо, ви ж самі все бачите! Як таке може бути? — Я розводив руками і дивився сам на себе. Був сам собі огидний.
— Так, Ваню, бачу, що ти нудитимеш до самого Петрограда. Заспокойся. Вип’ємо, чи що.
— Добре, — легко погодився я.
Ми випили дві пляшки коньяку, це був подарунок від пана Бекіра. Вранці боліла голова, але не від коньяку, а від згадки про те, що трапилося увечері.
— Так, Ваню, їдьмо, дуже хороший лікар, — сказала графиня.
— Афо, я його не відчуваю. Це точно прокляття! — поскаржився я.
— Господи, якщо в тебе починаються шмарклі, ти ж не вбачаєш у цьому прокляття? Треба просто вилікувати їх — і все. Тут те саме!
Ми прибули до лікаря. Той жив у великій квартирі на Пречистенці, де і приймав пацієнтів. До лікаря була велика черга, мені було ніяково, я хотів утекти звідти, коли до нас вийшов сам професор.
— Графине, радий вас бачити! — Вони були знайомі, лікар елегантно поцілував руку Афродіті.
— Пилипе Пилиповичу, чудово виглядаєте. Не могли б подивитися мого хорошого товариша? А то у нього трапився казус по чоловічій частині. — Вона говорила з посмішкою, а я весь розчервонівся і вкрився потом.
— Графине, як я можу відмовити вам! Прошу, заходьте! — запросив він мене до кабінету.
— Ваню, давай, — Афродіта аж підштовхнула мене. Я намагався опанувати себе, заспокоїтися. Господи, не хлопчик же, щоб ось так хвилюватися.
Я зайшов, Афродіта залишилася за дверима, лікар запросив сісти.
— Як вас звати? — поцікавився в мене. Такий приємний чоловік за п’ятдесят, з борідкою і розумними очима.
— Іван Карпович.
— Прізвище?
— Підіпригора, — сказав я.
Він записував, потім зупинився, подивився на мене.
— Що, той самий? Найкращий сищик імперії? — спитав професор. Я ледь від сорому не згорів.
— Так, той самий... — Дивився у підлогу і хотів провалитися крізь неї.
— Яка велика честь, Іване Карповичу! Чесно кажучи, я спочатку не ставився до вас серйозно, думав, що це так, для народу забавка. Але коли побачив ваші пригоди у мого асистента Івана Арнольдовича, то і сам зацікавився. Почав читати і захопився!
Він вихваляв мене, а мені було зле, аж нудило, паморочилося.
— Вам погано, Іване Карповичу? — помітив мій стан професор.
— Ні, все добре, — збрехав я.
— То з чим ви до мене прийшли?
— Та той... — Я не знав, із чого почати, і подумав, що це було схоже на численні випадки, коли до мене приходили клієнти і нітилися, не знали, що сказати. Я їх підбадьорював. А тепер сам нітився, як дурень. Припинити і говорити, як є! — Професоре, в мене той, зникла чоловіча сила. Не відчуваю його. Минулої ночі це сталося. Зі мною дама була, а я наче анахорет який. Висить у мене, наче злодій на шибениці.
— Таке вже раніше бувало?
— Ніколи. Завжди працювало все добре, — запевнив я.
— Венеричні хвороби у вас були?
— Були. Двічі гонорея, з недосвідченості. Але давно це було, і повністю вилікувався, — доповів я.
— Мені треба вас оглянути. Знімайте штани, — сказав професор.
— Що? — зніяковів я.
— Штани знімайте, — спокійно сказав Пилип Пилипович.
Я зняв штани.
— Спіднє теж. — Він надягнув гумові рукавички.
— Спіднє? — перепитав я.
— Так, мені ж треба вас подивитися. Та ви не хвилюйтеся так, Іване Карповичу. Знімайте. Ви ж в армії служили, там уже вас оглядали.
Я кивнув і спустив спіднє. Професор підійшов, узяв мене у долоні, обдивився.