— Ну, жодних захворювань не бачу, на вигляд здоровий. Тепер поверніться до мене спиною і нахиліться вперед. Ось так.
Я нахилився, відчував себе дуже незатишно, аж тут той професор зробив таке, що я підхопився, повалив його на підлогу і приставив браунінг до голови.
— Ти що твориш? — закричав я. Аж весь тремтів.
— Іване Карповичу, ви що? — перелякано залопотів професор.
— Ваню, ти що? — Це до кабінету забігла графиня. — Відпусти Пилипа Пилиповича, негайно!
Я почав натягати на себе штани, Афродіта допомогла підвестися професору, наказала мені сховати пістолет.
— Пилипе Пилиповичу, ви не ображайтеся, просто Ваня ніколи не був у лікарів вашого напряму і неправильно все зрозумів... — пояснила Афродіта.
— Графине, як неправильно, та ви знаєте, куди він свої пальці засунув! — лютував я.
— Ваню, це медична необхідність! — суворо сказала Афродіта. — Професор хоче тобі добра. І я хочу, щоб ти вилікувався! То, будь ласка, потерпи, а не хапайся за пістолет!
— Іване Карповичу, це розповсюджений прийом. Його у книгах описали. Я вам усе поясню, щоб не було непорозумінь, — примирливо сказав професор. Дістав із книжкових полиць тлустий том, погортав його, показав мені дивні малюнки. — Ось, дивіться. Це просто масаж. Так, незвичний, особливо вперше, але це ефективний засіб. Я думаю, ви застудили простату, через це й проблеми.
Я подивився малюнки, почитав, що там написано, знову розчервонівся.
— Вибачте, професоре. Я просто не знав. Дуже незвично, дивно. Вибачте, — залопотів я.
— Нічого страшного, Іване Карповичу, це я мусив вам пояснити і попередити, — сказав професор. — То продовжимо?
— Ну, як треба, то треба, — кивнув я.
Графиня вийшла. Я нахилився, вперся ліктями у кушетку. Зціпив зуби. Спочатку було просто неприємно, а потім стало так боляче, що я ледь не знепритомнів. Застогнав, затремтів.
— Все, все, Іване Карповичу, — сказав професор. — Піднімайтеся, надягайте штани. Ну що, як я і думав, у вас там запалення. Доведеться лікувати. Уколи, пігулки, цей масаж.
— Знову? — скривився я.
— Іване Карповичу, ви на Кавказі в руки жарини брали і витерпіли. То не перебільшуйте! — наказав професор.
— Слухаюсь, не перебільшувати, — кивнув я.
— Завтра зранку до мене.
Отаке і пішло у мене життя. Вранці сеанс у професора, потім разом із капітаном і панотцем далі вигадуємо історії, увечері з графинею ходимо на світські зустрічі, щоб бачила мене публіка. Десь наприкінці тижня Афродіта вирішила спробувати, чи не почалося покращення, і тут уже тіло не підвело, гріх було скаржитися. Лежали у її будинку, розімлілі.
— От бачиш, Ваню, сила медицини. А ти боявся, — засміялася графиня.
— Та я не боявся, просто якось незвично.
— Слухай, Ваню, а чого ти на публіці завжди дурнем прикидаєшся? Наче оце я, досвідчена розпусниця, тебе схопила і тягаю за собою, як іграшку, а ти телепень телепнем.
— Того, Афо, що вимушений я приховувати теплі почуття до вас.
— Чому?
— Так склалися обставини, що я несу нещастя людям, про яких знають, що вони дорогі для мене. Тому намагаюся тримати всіх на відстані. І з вами граю у гру, наче це ви за мене вчепилися, а я просто пливу за течією. Прошу вас підтримувати це враження. Знайомим кажіть, що між нами нічого особливого немає, так, пригода якась, не більше.
— Дивний ти, Ваню.
— Так треба, Афо.
— Я зрозуміла. Просто мене частина чоловіків боїться, а частина хоче одружити на собі, бо мріє про мої мільйони. А ти, Ваню, ні те ні се.
— Мільйони мені ваші не потрібні, як і чиїсь інші. Боятися вас не боюсь, бо знаю і поважаю за характер ваш. Аби ото прибрати ще схильність до авантюр, то взагалі б добре було. Але сам такий, все мені не сидиться, усюди пригоду на свою голову знайду.
— Слухай, а якщо я тебе попрошу про щось, виконаєш?
— Звісно, виконаю, Афо, тільки ви не темніть, кажіть уже, що задумали.
— Тобто ти знав, що я попрошу про щось?
— Здогадувався. Інакше б чого ото найпривабливіша наречена імперії так мною зацікавилися.
— Ваню, в мене нога залізна. — Графиня постукала протезом по ліжку. — Яка вже я там найпривабливіша.
— Головне, що серце не залізне, а нога — то так, у кожного є свої недоліки.
— І давно ти знав, що я щось проситиму?
— Та від початку. Тільки я думав, що справа зі вбивцями — ваше прохання, але тепер розумію, що то просто перевірка була, на що я здатний. Здається, перевірку я пройшов.
— На відмінно, Ваню.
— То що тепер мені зробити треба?
— Ти чув про Райгород? — спитала Афродіта.
— Про що?
— Про Райгород або про Ріку Снів.
— Про Ріку Снів щось чув, — згадав я.
— Що саме?
— Ну, що краще там не плавати. Якісь темні та небезпечні місця.
— І все?
— І все.
— А про Райгород зовсім нічого?
— Зовсім. Що за Райгород? Місто? В якій губернії?
— Ні в якій. Це місто на Ріці Снів.
— А, зрозумів. І що мені потрібно зробити?
— Відвезти мене туди. — Графиня усміхнулася мені.
— Афо, для чого? — здивувався я.
— Ну, мені цікаво, що там у тому Райгороді, — просто пояснила вона.
— А що там?
— Кажуть, що це рай для героїв.
Я подивився на графиню. Вона не жартувала.
— Що це за маячня?
— Потрапити до Райгорода важко. Точніше, раніше був лише один шлях — плисти Рікою Снів. Це небезпечно, бо на тій ріці повно всілякої нечистої сили та чудовиськ, які постійно нападають на мандрівників і намагаються їх убити. Виживають тільки найкращі, справжні герої, сміливі, сильні та витривалі. Вони прокладають собі шлях до Райгорода шаблями.
— А про гвинтівки чи гранати вони не чули? — спитав я.
— Чули, але щоб потрапити до Райгорода, треба користуватися лише холодною зброєю. Такі правила. І ось люди пливуть, слабкі — гинуть першими, сильні — наступними, і тільки справжні герої, поранені та виснажені, потрапляють до Райгорода. І там із ними відбувається диво, бо всі рани миттєво загоюються, хвороби відступають, травми зникають. Тіло героїв перетворюється на ідеал, як буде після Страшного суду для праведників. Ідеальне тіло, ідеальний дух. Справжній рай для героїв, так описують Райгород. І я хочу побувати там, щоб подивитися, чи це справді так. Може, в мене там нога відросте, — графиня зареготала.
— Афо, але зараз уже зима, ріки вкрилися льодом. Чи Ріка Снів не замерзає?
— А я не хочу плисти туди.
— А як інакше?
— Я хочу полетіти. План такий: ми летимо удвох, на «Ньюпорі». До Райгорода трохи більше години польоту. Там ми сідаємо, я іду до Райгорода, а ти повертаєшся. За три дні прилітаєш на те саме місце. Я вийду до тебе. Можливо, схочу залишитися в тому Райгороді, тоді ти полетиш назад сам. А як ні, то забереш мене, полетимо удвох. Ось такий мій план.
— Так от для чого ви вчили мене пілотувати аероплан?
— Ага, для цього. То як, Ваню, зробиш?
— А в тому Райгороді точно безпечно? Може, підемо туди удвох, про всяк випадок?
— Ні, Ваню, я впораюся сама. Тобі треба лише злетіти з-під Райгорода, а за три дні повернутися.
— Треба так треба. Але як я поясню вашу відсутність у Петрограді?
— Тобі нічого не доведеться пояснювати. Я вже повідомила свої контори про те, що вирушаю на полювання. На тиждень. Я так і раніше робила, тому ніхто не здивується і нічого не підозрюватиме. Якщо я вирішу залишитися, я підготувала заповіт зі вказівками, що і як робити. Його видасть мій нотаріус. До тебе жодних питань не буде.
— І коли летіти?
— Та можна хоч завтра. Я відпросила тебе у контррозвідки на тиждень. Відвезеш мене і можеш бути вільним на три дні. Потім іще злітаєш.
— Я трохи невпевнений у своїй майстерності авіатора.
— Ваню, тобі треба злетіти звідти, а потім прилетіти туди — і все. Решту зроблю я.