— Їдьмо до Алушти, — наказав я.
Дорога була під морем, часом відходила, минаючи гори. Іноді нас обганяли машини, але було їх тут небагато. Більшість автївок крутилися біля Ялти, а цей край вважався дикуватим. Коли приїхали до Алушти, то перевірили, де виліз вусатий. Розпитували торгівців, чи не бачили його. Вони не бачили. Ми зайшли поснідати, замовили по кілька чебуреків (це така смачна татарська страва). Поїли і поїхали до готелю «Пігмаліон». У залі першого поверху я побачив хлопців у чорних костюмах і широкополих капелюхах, уже знайомих мені з Одеси. Вони почитували газети і чогось чекали. Я дізнався, що хлопці оселилися тут учора, сиділи в готелі, на море не ходили, дівок не запрошували, вина не пили.
— Дивні якісь відпочивальники, на ідиші балакають, — розповів мені портьє, підбадьорений двома рублями.
— Жиди, чи що? — спитав я.
— Ну а хто б іще на ідиші балакав? — усміхнувся портьє.
Я ще спитав, чи не приходив чорнявий та вусатий ловець метеликів, але такого тут не бачили.
— Вони обід замовили, з шампанським. Мабуть, щось святкуватимуть, — повідав портьє.
— На скількох обід? — поцікавився я.
— На двадцять чоловік.
Це означало, що святкувати зібралися разом із паном Бекіром. Я пройшовся готелем, не боявся, що мене впізнають, бо засмаг і схуд, відростив бороду.
Вийшов, сказав Осману тримати коней напоготові. Десь уже по обіді до Алушти приїхав пан Бекір. На двох автах, із охороною. Я не ліз йому на очі, вирішив подивитися з відстані. Пан Бекір зайшов до готелю, його зустріли ті хлопці в чорних костюмах. Вони пішли в окремий номер, сиділи там довго. Потім із номера вийшов один з приїжджих. Я рушив за ним. Він сказав портьє, що можна подавати обід, далі пішов до чорного ходу. Я за ним. Чоловік проліз через паркан і вийшов на іншій вулиці, потім повернув у якийсь двір. Я ледь за ним устигав. Обережно зазирнув і побачив, що чоловіка чекали двоє вершників. Судячи з одягу, татари. Один із них був одноокий. Чоловік щось сказав вершникам, вони кивнули і нагнали коней. Чоловік повернувся. Це все дуже мені не сподобалося. Але за вершниками я вже не встигав, тому теж пішов до готелю. У залі відкорковували шампанське. Десь за півгодини пан Бекір вийшов з охороною, сів до машини, одразу рушили. Добре, що в місті швидко не поїдеш, тим більше у курортному місті влітку. За два квартали я наздогнав пана Бекіра. Віддав коня Осману, наказав їхати за нами, а сам стрибнув до авта.
— Іване Карповичу, щось вдалося дізнатися? — спитав трохи здивований моєю появою пан Бекір. Від нього тхнуло шампанським. Від охорони теж.
— Куди ви їдете?
— Я — до Судака. А інше авто повертається до Карасубазара через Сімферополь.
— Хто були ті люди, в готелі?
— Підприємці. Я уклав із ними угоду.
— Вони нею задоволені? — спитав я.
— Думаю, що не дуже. — Пан Бекір усміхнувся. — Я примусив їх збільшити мою частку вчетверо. Вони пропонували десять відсотків, а платитимуть сорок.
— За що?
— Чому ви цікавитеся? — спитав пан Бекір.
— Ви не довіряєте мені? — теж спитав я.
— Та ні, чому ж, довіряю. Ті люди платитимуть мені за торгівлю спиртним на узбережжі від Алушти до Коктебеля. Перший вантаж буде вже сьогодні увечері в Судаку.
— Це небезпечна справа — спиртне, — попередив я, бо бачив дещо в Одесі.
— Я лише отримуватиму свої відсотки. Вони будуть самі постачати, самі продавати і домовлятися з владою. — Пан Бекір виглядав украй задоволеним.
— І як вам вдалося переконати їх збільшити частку? — поцікавився я.
— А так, що узбережжя від Алушти до Коктебеля — це моя територія. Хто хоче там працювати, нехай платить.
— Слушно. — кивнув я. — А якщо вони не схочуть платити?
— Тоді не зможуть торгувати.
— А якщо вас не буде?
Пан Бекір подивився на мене.
— Про що це ви, Іване Карповичу?
— Про те, що вони зацікавлені прибрати вас. Хто ці люди, ви знаєте?
— Начебто якісь жиди. Того, з яким я домовлявся, звуть Лев Штуцер. І навіщо їм мене вбивати, коли ми домовилися?
— Щоб не платити.
— Але я не купка пилу, мене просто так не прибереш! — роздратувався пан Бекір.
— Згадайте, як прибрали Селіма. До речі, його вбивця подався саме до Алушти. Я думаю, що не випадково. Можливо, він пов’язаний із цими хлопцями, які напували вас шампанським.
Пан Бекір глянув на мене, подумав.
— Іване Карповичу, чи є хоч якісь докази? Нехай зі вбивцею, там я згоден, може, ви й маєте рацію. Але з цими хлопцями... Я уклав вигідний договір, ви кажете, що вони небезпечні. Але чи є у вас щось, окрім слів? — Він подивився на мене. Я розвів руками.
— На жаль, ні. Я повернуся на яйлу, відпочиватиму далі. Вийду в Куру-Узені, добре?
— Будь ласка, — кивнув пан Бекір.
Наше авто якраз виїхало за місто, додало швидкості. Осман із кіньми відстав. Думав почекати його в Куру-Узені і разом піднятися на яйлу. Можна було і зараз вийти, але я ще дещо хотів спитати у пана Бекіра.
— Ви не знаєте хлопця з одним оком? — спитав я.
Пан Бекір аж підстрибнув, вирячився на мене.
— Одноокий, з гострим носом і чорнявим волоссям? — перепитав він. Здається, знав того вершника.
— Так.
— Що ти знаєш про нього? — спитав пан Бекір схвильовано.
— Нічого, тому й питаю. То хто він?
— Амет Місхорський, один із ватажків пантюркістів.
— Кого? — не зрозумів я.
— Пантюркістів, людей, які хочуть розбурхати Крим. Вони отримують гроші в Туреччині, намагаються ввозити сюди заборонену літературу та зброю.
— Бунтівники, чи що?
— Бунтівники. Але не революціонери, а інші. Пантюркісти хочуть побудувати Єні Туран, нову державу, яка об’єднала би всіх тюрків світу. Вони готові заради своїх мрій знищити весь Крим! Наш народ — невеличкий, він і так дуже постраждав. Але вони хочуть підняти тут повстання проти царя. Це буде кінцем для нас, бо руський цар — могутній. Нас знищать, як колись знищили черкесів на Кубані! — Пан Бекір дуже розхвилювався.
— Ви ворогуєте з тим Аметом?
— Так. Я вигнав його з мого узбережжя. Бо для моєї справи потрібен спокій. Щоби прикордонна варта і військова контррозвідка знали, що в моїх човнах не буде забороненої літератури, друкарень чи зброї. Я підтримую порядок, і влада не чіпає мої човни і мої валки. Амет хотів порушити цей договір, і його вигнали. Де ти бачив його?
— У Алушті.
— Я накажу знайти його!
— Де він втратив око?
— В Аравії, де воював із арабами, що повстали проти султана. Казали, що він помер, але він вижив, повернувся. Я наказав йому їхати геть із Криму. Він поїхав, спробував налаштувати проти мене турецьких чиновників, щоб зіпсувати мою справу. Але за ним були лише порожні слова, а за мною — гроші. Йому не вдалося зупинити мої човни в Туреччині. Тепер цей шакал навіщось приїхав сюди. Я накажу схопити його. То де саме ти його бачив?
— Він розмовляв із одним з людей Штуцера.
— Ти певний? — скривився пан Бекір.
— Так, я бачив на власні очі.
— Цікаво, про що вони балакали?
— Не знаю, але мені це видалося підозрілим.