— Мені теж. — Пан Бекір замислився.
Попереду почувся гуркіт. На дорогу, що звивалася під горою, посипалося каміння. Шофер різко загальмував. Наше авто зупинилося десь за тридцять метрів перед каменепадом, що завалив весь шлях.
— Це ще що? — спитав пан Бекір і сіпнувся виходити з авто, але я смикнув його за руку.
— Не виходьте! — крикнув я і озирнувся.
Дорога ішла по ущелині, з одного боку підпертої скелею, а з другого — проваллям. Над дорогою височів крутий схил, вкритий кущами та невисокими деревами. Ми були перед тим схилом як на долоні. Стріляй, наче в тирі.
— Розвертай машину, їдьмо назад! — заверещав я на водія. Той озирнувся на пана Бекіра, чекав його наказу. — Це засідка! — Я здогадався, хоч і пізно. Та мій крик був переконливим.
— Розвертайся! — наказав пан Бекір. Водій натиснув на газ, авто виїхало передом упритул до скелі. Тепер треба було здати назад, до краю провалля, вивернувши кермо. А потім уперед, і гнати геть. Водій перемикав швидкості, коли пролунав постріл. Водій скрикнув. Охоронець, що сидів попереду, вихопив револьвер. Ще постріли. Кулі влучали у водія та охоронця, я звалив пана Бекіра на підлогу, відчув, що авто покотилося з дороги. До провалля. По нас далі стріляли, а потім авто різко нахилилося: це задні колеса з’їхали з дороги. Я вдарив двері, вони відчинялися назад, викинув пана Бекіра і ледь вистрибнув сам. Покотився по кущах та камінню. Авто ж поїхало схилом, потім покотилося і не зупинялося метрів сто, аж до дна, де трохи полежало, а потім спалахнуло.
Я почув стогін. Пан Бекір лежав за кілька метрів.
— Тихо! Не рухайтеся! — прошепотів я. Сам лежав так само, весь подертий об каміння, з забитим плечем.
Ще кілька пострілів із гори. У наш бік. Нам дуже пощастило, що схил за дорогою був занадто крутий, і стрільці нас не бачили. Щоправда, могли спуститися, щоб дострелити. Я уважно прислухався. Браунінг був при мені. На дорозі почувся стукіт копит. Більше не стріляли. Я лежав, слухав, як палає внизу авто і б’ється моє серце. Лаяв себе, що запізно здогадався про засідку. Це ті хлопці в костюмах, вони хотіли поторгуватися з паном Бекіром, а потім убити, якщо він не погодиться знизити ціну. Для вбивства використати його ворогів. Того Амета. Красиво ж як! Відсвяткувати з ворогом договір про мир, а потім замочити і святкувати вже перемогу.
Тупіт копит наближався, коли на дорогу вискочив Осман і закричав. Мабуть, побачив дим від авто у проваллі і засипану камінням дорогу. Кинувся до провалля.
— Бекір-афянде! — Побачив пана Бекіра, який лежав першим по схилу.
— Османе, біжи вниз, нас наче і немає! — наказав йому. Хлопець здивовано дивився на мене.
— Біжи! — наказав пан Бекір, який був весь у крові.
Осман поліз униз. Я ще почекав. Можна було підводитися, стрільці, мабуть, уже втекли. Осман виліз із провалля і сказав, що водій з охоронцем мертві. Догоряють у машині.
— Підводьмося, — сказав я. Допоміг пану Бекіру, він накульгував і тремтів, здається, більше від гніву, аніж від переляку. Мабуть, ніколи такого не бувало, щоб на нього полювали, як на куріпку. Допоміг сісти йому в сідло. — Пане Бекіре, ваші вороги гадають, що ви мертві. Це дуже добре, бо зараз вони викриють себе. Їдьте в гори, переховайтеся там день-два, подивіться. Вас точно хтось зрадив. Вас та Селіма. Хтось вказав, що він поїде до дівки, хтось вказав на того хлопця, щоб зробити винним його. Коли з’ясуєте, хто зрадник, зберіть сили і вдарте. Я поки що буду в Алушті. Якщо треба буде, приїду сам на Демерджі. Добре?
— Іване Карповичу, дякую...
— Пізніше, зараз їдьте. Османе, ти відповідаєш за пана Бекіра, будь уважним.
Вони поїхали, а я доплентав до моря. Трохи відпочив і пішов берегом до Алушти. Вмився по дорозі, потім купив новий одяг. Плече боліло, почувався погано, але часу на відпочинок не було. Спершу зазирнув до готелю «Пігмаліон». Ті хлопці в чорних костюмах були ще там, зачинилися у двох номерах на третьому поверсі, чогось чекали. Потім прискочив вершник, побіг до них. Невдовзі вершник поїхав, а хлопці замовили в номери шампанське. Так розумію, святкували загибель пана Бекіра. Потім головний із цих бандитів, Лев Штуцер, пішов на телеграф, відбив телеграму до Одеси. «Проблема вирішена клієнт готовий чекаємо товар». Далі він поїхав до невеличкого готелю на околиці Алушти. Я ледь за ним устиг, бо він же на автомобілі, а я верхи, на старому коні, якого взяв на два дні. У готелі Лев зустрівся з високим чорнявим чоловіком. Вусатим. Лев поїхав. Я нагородив портьє червінцем, щоб він нічого не бачив і не чув. Обережно піднявся на другий поверх, підійшов до дверей потрібного номера, прислухався. Здається, пожилець збирав речі. Мабуть, збирався їхати. Справу було зроблено. Я чекав у коридорі. Хотів порадувати вусаня несподіваною зустріччю. Коли з сусіднього номера вийшов опухлий чоловік, здивовано подивився на мене.
— А ти хто? — спитав гучно.
— Моряк Свистунов! — Я теж відповідав гучно і вдавав, що п’яний. — Хочу ввійти у порт приписки, бо набрався по ватерлінію!
— О, це добре, а я тільки збираюся почати! — усміхнувся спухлий.
— Повний вперед! — сказав я і пішов, наче шукав свій номер.
— Повний, брате! Нажеруся сьогодні! — крикнув спухлий і аж побіг геть. На узбережжі діяв сухий закон, але можна було купити домашнє вино чи контрабандну ракію.
Тиша. Я почекав, потім навшпиньки повернувся до дверей. Мабуть, вусань прислухався. Аж ні, далі почав збирати речі, щось насвистував. Оце він зробив дарма. Свист мусив мені довести, що він не звернув уваги на розмову в коридорі. Але ж означало, що звернув, коли спробував доводити протилежне! Я відсахнувся від дверей, і дуже вчасно, бо пролунав постріл. Куля легко пробила двері і дзенькнула об протилежну стіну, я зойкнув, як кричать смертельно поранені люди, і гучно впав. Лежав на спині, вихопивши браунінг. Якби розпалений полюванням вусань вибіг мене добивати, на нього б чекало кілька куль. Але вусань виявився дуже хитрим. Не поліз мене добивати, вибрався крізь вікно. Я підхопився, вибив двері, заскочив у кімнату. Побачив простирадло, що звисало з вікна. Я підбіг, обережно визирнув. Тільки гілки кущів біля готелю хиталися. Переслідувати не наважився, бо у втікача був манліхер. Оглянув кімнату, чи нічого він не залишив. Забув лише сачок. І кілька недопалків у попільничці. Сигарети «Дукат». Я зліз по простирадлу і теж утік, бо на постріл почали збиратися люди.
Наступного дня Лев Штуцер влаштував у «Пігмаліоні» приймальний день. З самого ранку до нього почали приходити різні поважні люди. Деяких я знав, це були власники місцевих ресторанів та санаторіїв. Вони провадили перемовини зі Штуцером і йшли задоволені. Я чекав, що з’явиться той вусань, але натомість прийшов один чоловік із людей пана Бекіра, Сабіт. Той, що знайшов фальшивого вбивцю Селіма. Він розмовляв зі Штуцером довго, десь із півгодини, після чого вийшов, теж дуже задоволений. Щось у внутрішній кишені його піджака випиналося, мабуть, конверт. Потім прийшли кілька десятків людей Штуцера, у чорних костюмах і капелюхах. З’ясувалося, що вони припливли до Алушти пароплавом, який став у порту. З новими людьми Штуцер пішов до будинку, який належав пану Бекіру. Тепер там була його контора, і відвідувачів спрямовували туди. Всіх вразило, що Штуцер сидить у конторі Бекіра.
— Серйозна людина, тепер він тут господар! — пояснив мені один місцевий, якого я пригостив обідом. — Цей жидок уже торгував у Севастополі, потім узяв Ялту, а тепер під ним все узбережжя. Тільки Керч тримають ростовські босяки, але, кажуть, їм недовго залишилося. Ці жиди весь Крим до рук візьмуть, уся торгівля спиртним через них ітиме.
— А для чого їм Крим? Тут вина повно, ще й контрабанду возять, що вони тут продадуть? — спитав я.
— Та вино є, але не всі те вино люблять. До того ж зараз тут багато поранених із фронту, яким чогось міцнішого хочеться. Контрабандне питво дороге, а у цих жидів дешевше. І міцний напій. Я у Херсоні його куштував. З півпляшки вже на ногах не стоїш!
— З півпляшки? — не повірив я.
— Авжеж, — кивнув він. — Вони ж розливають винятково у великі пляшки, по 700 грамів, півлітровими не займаються. Вже завезли на пароплаві першу партію. Загуде тепер узбережжя!