Я чоловіка слухав, а сам назирав за конторою, де Штуцер сидів. Он він вийшов із кількома охоронцями, один із яких ніс тлустий саквояж. Певно, до банку поїхали, відвезти готівку.
— А як він Бекіра прибрав, — розповідав далі місцевий. — Всі думали, що навіки Бекір, а тут загинув як вчасно. Впав у провалля з водієм, авто згоріло. Бекіра мусив Селім заступити, племінник його, але і Селім загинув. Тому справу Сабіт узяв, а Сабіт — боягуз, він не воюватиме, тепер жиди в будинку Бекіра сидять і всім керують!
Я послухав іще трохи, потім розплатився, сів на коня і поїхав на Демерджі. Прибув увечері, знайшов стійбище чабанів. Осман відвів мене до невеличкої печери, де переховувався пан Бекір. Там зручно було: і лежанка, і стіл із круглої брили. Пан Бекір уже відійшов від переляку і виглядав не таким розгубленим.
— Радий вас бачити, Іване Карповичу.
— Здається, я знайшов зрадника серед ваших людей.
— Так, я знаю, це Сабіт, — скривився пан Бекір. — Він сьогодні проголосив, що я помер, а тіло моє згоріло. І що він тепер буде моїм наступником. Хоч я його не призначав наступником, ним мусив стати Селім.
— Цей Сабіт — хитрий лис. Спочатку прибрав Селіма, щоб ніхто не заважав йому взяти владу, коли вас не стане, — закрутив я головою.
— Він заплатить за все! — пообіцяв Бекір.
— Люди Штуцера сьогодні зібрали добряче грошей.
— Я знаю. Все узбережжя братиме в них спиртне.
— А поліція? Сухий же закон? — спитав я.
— Штуцер пообіцяв, що поліція не чіпатиме. Ці хлопці торгують по всьому півдню. Якось змогли домовитися, кажуть, що аж зі столицею, — скривився пан Бекір.
— То бити по них небезпечно? — поцікавився я.
— Це моє узбережжя! І я вдарю! Тільки знайду, де Амет. — Пан Бекір розлютився, він був страшний у гніві, аж виблискував ненавистю. — Не хочу залишати його за спиною.
— Це правильно. Той, хто вбив Селіма, на жаль, зміг утекти. Ледь не вбив мене. Він дуже небезпечний, — попередив я. — Його найняв Штуцер. Коли ви вдарите, треба буде допитати Штуцера і знайти того стрільця.
— Неодмінно, — кивнув пан Бекір.
— Про те, що ви живий, іще не знають?
— Невдовзі дізнаються. І дехто буде вкрай здивований. — Пан Бекір недобре усміхнувся. Я бачив, як стиснулися його кулаки. Мабуть, він уявляв, що зробить зі своїми ворогами. Потім подивився на мене. — А як ви здогадалися, що там буде засідка?
— Ну, я ж помічав, що проти вас щось затівається. А тут той каменепад, та й спочатку наче ж вибухнуло щось. Я подивився на дорогу і побачив, що ми як на долоні. Відстрілюватися там було незручно, вперед ми проїхати не могли, залишалося тільки тікати. Якби вони одразу почали стріляти по нас, то легко перебили б. Але вони чекали, що ви вийдете з авта. Вони з самого початку думали, що ви обов’язково вийдете. Чекали на це і втратили час.
— Слава Аллаху, що втратили. А ви врятували мені життя, коли випхали. Самі ж ризикували.
— Врятував не я, а кущ, який ріс біля узбіччя. Авто трохи загальмувало об нього, я встиг відчинити двері, випхати вас і вистрибнути сам. Якби не кущ, ми були б уже на тому світі.
— Ви — скромний, Іване Карповичу, — усміхнувся пан Бекір.
— Я навчений не перебільшувати свою роль. Там вирішується головне, — кивнув на небо.
— Я віддячу вам, Іване Карповичу, — пообіцяв пан Бекір.
— Треба завершити справу, — нагадав я.
— Завершимо. Не хочете повечеряти?
— Та можна.
Ми всілися за плаский камінь, який був тут за стіл. Їли лаваш та холодну ягнятину, запивали вином. Татари хоч і магометани, але вино пили. Принаймні багато хто. Поки ми вечеряли, Осман стояв осторонь. Він був молодий, не міг сісти за один стіл із такою поважною людиною, як пан Бекір. Я відніс йому поїсти. Повернувся, сів. Відчував ситість.
— А ви добрий, Іване Карповичу, — сказав пан Бекір.
— Я сам частенько ось так стеріг, поки інші їли. І був дуже вдячний, коли про мене не забували, — пояснив я.
— Добрий і пам’ятаєте, з чого починали. А я ж не хотів звертатися до вас, Іване Карповичу, — сказав пан Бекір.
— Чому?
— Контррозвідка про вас попереджала. Казали, що ви — небезпечна людина, якось вас називали, забув слово.
— Мабуть, «мазепинцем»?
— Ага. Що це?
— Ну, це типу ваших пантюркістів. Такі люди, які хочуть, щоб Україна була окремо від Росії.
— Хто був? — не зрозумів пан Бекір.
— Україна. Малоросійські губернії.
— А чому вони мусять бути окремо? — здивувався пан Бекір. — Нехай ще ми — тюрки, мусульмани, а ви ж однакові.
Я усміхнувся.
— Пане Бекіре, коли руській людині поставити турка і татарина, він їх зможе розрізнити?
— Та не дуже.
— Тобто для нього вони будуть однакові. Ось так і ми з руськими. Хто не знає, то однакові, а насправді різні. Дехто каже, що як різні ми, то і в різних державах мусимо жити. Оце їх звуть мазепинцями, — пояснив я.
— То ви займаєтеся політикою?
— Ні, вона займається мною. У мене є вороги. У Петрограді. Вони давно вже хочуть знищити мене. Вони позбавили мене родини і хутора, примусили ховатися від них тут, у Криму. Просили стежити за мною? — спитав я.
— Так, просили. Доповідати про візити, про те, що ви говорите, про ваші листи, — кивнув пан Бекір.
— І ви робили це?
— А про що було доповідати? Ви ні з ким не зустрічалися, листів не надсилали, нічого не говорили. Був один дивний візит до Алушти. Коли ви поїхали з речами, наче й не збиралися повертатися, але увечері приїхали. Казали, що в Алушті тоді згорів будинок, загинула людина. Але не думаю, що це якось пов’язано. — Пан Бекір усміхнувся. — То я й не став нічого доповідати.
— Дякую, — я теж усміхнувся, бо згадав капітана Форсова, який вивів мене на чисту воду, але загинув.
— Та немає за що. Це був правильний крок, бо якби я тоді доповів, зараз був би вже трупом. — Пан Бекір подивився на мене. — Що буде далі, Іване Карповичу?
— Далі? Ви завершите війну і встановите мир. А я відпочиватиму на яйлі, якщо ви будете не проти.
— Я не про те, — закрутив головою пан Бекір. — Можливо, на поверхні ще нічого і не помітно, але щось відбувається. Люди перестали цінувати мир та спокій. Спочатку революція, бунтівники, потім ця війна. Люди легко повстають проти чинного порядку. А сам порядок прогнив настільки, що не може захиститися. Бо все вирішують гроші. Ніхто не думає про майбутнє, про честь, про державу. Тільки б урвати більше. Ось я. До мене можна по-різному ставитися, але я багато роблю для царя. Я утримую своїх братів від необдуманих вчинків, від повстання проти імперії. Зберігаю порядок. Так, я заробляю на цьому порядку, але ті гроші залишаються тут. Я будую мечеті та школи, лікарню в Карасубазарі, я даю стипендії на освіту, допомагаю сиротам, годую бідних. Але люди чомусь не цінують цього. Вони слухають різних негідників, які зваблюють їх обіцянками, вони ллють отруту, стверджують, що зараз усе погано, а от завтра стане краще. Це порожні слова, але люди в них вірять!
— Таке відбувається усюди, — кивнув я. — Іноді мені здається, що земля починає тремтіти під ногами. Я служив у Туркестані і бачив, що таке землетрус. Оце тремтіння землі, а потім удари, від яких будинки розсипаються на мотлох, зсовуються гори, зникають ріки.
— Ви теж відчуваєте, що щось буде? — спитав пан Бекір.
— Відчуваю, — кивнув я. — Іноді мені сняться страшні сни і...
Я не встиг договорити, бо почув крик. Вихопив браунінг, побіг до виходу з печери і побачив гвинтівки, націлені в мене.
— Руки догори! — Троє хлопців забігло до печери, один ударив прикладом пана Бекіра, той аж покотився. — Опусти зброю, нам потрібен він! — крикнув мені один із нападників. — Ми візьмемо його, а ти підеш! Поклади зброю, Іване Карповичу!
— Ні! Він вам не потрібен! — Я намагався говорити спокійно і переконливо.
— Він убив нашого брата!
— Ваш брат живий, — запевнив я.