— Що? — Вони розгублено дивилися на мене.
— Ваш брат живий! Ми дізналися, що не він убив Селіма, але вирішили про це не розповідати, щоб легше було знайти справжнього вбивцю. — Я говорив неквапливо, гучно, щоб вони розуміли і чули.
З землі застогнав пан Бекір із розбитим обличчям. Хлопці тупцювали на місці. Пан Бекір витер кров з очей, подивився.
— Ви — трупи, — прохрипів він.
— Так, спокійно, трупів і без цього вистачає, — втрутився я. — Де їхній брат?
— Вони трупи! — наполягав пан Бекір.
— Пане Бекіре, заспокойтеся. Трупи будуть, але краще, якщо це будуть трупи наших ворогів. Ви знаєте, що їхній брат непричетний до вбивства Селіма.
— Вони вдарили мене! — Пан Бекір плюнув кров’ю.
— Вони думали, що мстяться. І вони відпрацюють це. Так, хлопці? — спитав я у братів. Вони були здивовані і перелякані. — Зголошуйтесь, ви ж не хочете мати пана Бекіра у ворогах?
Хтось із них кинув, що згоден, хтось закрутив головою, що не хоче мати пана Бекіра у ворогах. Сам пан Бекір подивився на мене, потім на хлопців, кивнув.
— Ваш брат на Суаті, з моїми людьми, — сказав пан Бекір. — І нехай ніхто в світі не дізнається, що ви вдарили мене.
— Клянемося Аллахом, — кивнули хлопці.
— Османе, що з тобою? — спитав я, визирнувши з печери. Боявся, щоб брати не прирізали хлопця. Але тільки оглушили його.
— Все, відпочиваємо. Завтра вранці підйом, — наказав пан Бекір. — Іване Карповичу, ходімо поговоримо.
Ми відійшли, стали над урвищем.
— Іване Карповичу, я хотів би попросити у вас допомоги в цій війні, — сказав пан Бекір. — Ви — досвідчена людина, були на фронті, у мене немає людей із таким досвідом.
— Я допоможу вам, — погодився я. — Але моя участь мусить залишитися таємницею. Особливо для контррозвідки.
— Ви відпочивали на яйлі, і вам тільки розповідали про війну на узбережжі, — пообіцяв пан Бекір.
— Тоді обговоримо наші дії, — погодився я, і ми говорили ще кілька годин.
Поспали зовсім трохи, вранці на яйлу прибули люди пана Бекіра з узбережжя. Коли побачили Бекіра живим, ледь не попадали з коней, бо ж упевнені були, що він згорів у автівці. Аж утекти хотіли, але крикові пана Бекіра повірили, зупинилися. Сказали, що тепер там усюди хлопці у костюмах, що торгують спиртним, а Сабіт наказав їм не заважати. Пан Бекір повів своїх людей до Карасубазара, з тим, щоби відновити свою владу.
Я ж із трьома братами і Османом вирушив на невеличкий хутір біля Алушти, де бачили одноокого. Ми сховали коней у ярку поруч, хотіли підійти ближче, коли загавкав пес. У братів було сушене м’ясо, кинули собаці, і він замовк. Підійшли до саклі. Осман зазирнув у сарай, сказав, що коней четверо. Ну, приблизно чотири стрільці були в засідці, коли нас із паном Бекіром ледь не вбили. Ось вийшов один, до вітру. Його взяли тихенько. Вийшов другий. Його взяти легко не вийшло, встиг крикнути. На поріг вибіг третій, отримав від мене рукояттю браунінга по обличчю і впав. Я заскочив до саклі, побачив одноокого. Він цілився в мене з маузера. Я у нього з браунінга. Ми удвох мали всі можливості померти.
— Не заходьте сюди, — попросив я своїх.
— І як? — спитав у одноокого.
— Зброю на підлогу, — сказав він.
— Лайно, — оцінив я його пропозицію. Він дивився мені в очі, побачив, що я справді не боюся померти.
— Хто ти? З поліції? — спитав він.
— Ні, я працюю з паном Бекіром.
— Цей шакал помер!
— Ти помиляєшся, — усміхнувся я.
— Я вбив його власноруч і бачив, як його авто згоріло у проваллі!
— Але ти не бачив, що пан Бекір вистрибнув з авто, коли воно тільки з’їхало з дороги. Ти зі своїми друзями мусив спуститися й перевірити. Але не зробив цього. І правильно зробив, бо я чекав вас із цим самим браунінгом.
— Ти теж був там? — скривився одноокий. Здається, не довіряв мені.
— Так, я був там, і це я не дозволив пану Бекіру вийти з авто, коли ви завалили дорогу вибухом. Ви ж чекали, що він вийде з авта, сподівалися розстріляти одним залпом. Коли авто почало розвертатися.
Він здивовано подивився на мене.
— Ти справді був там?
— Був. Пан Бекір живий.
— Він продав свій народ руським! — одноокий скривився.
— Зараз мова не про нього, — нагадав я. — Мова про нас. Я мусив схопити тебе і доправити пану Бекіру, але так вийшло. Тому пропоную таке. Я відпущу тебе, але ти пообіцяєш поїхати з Криму.
— Я не вірю тобі, — скривився він. — Я не вірю невірним.
— Тоді стріляй, обоє загинемо.
Він подивився на мене.
— Твої люди все одно не відпустять мене.
— Мої люди зроблять те, що я скажу.
— Я заберу своїх людей, — сказав одноокий.
— Ні, вони мої, — не погодився я. — Ти береш коня і їдеш. У бік Ялти. Там сідаєш на пароплав і пливеш звідси геть. Інакше пан Бекір уб’є тебе. Повір, йому дуже не сподобалася твоя спроба вбити його.
Одноокий зітхнув.
— Я не злякався. Я просто мушу вижити, щоби продовжити боротьбу за Єні Туран! — сказав він.
— Мені не потрібні твої пояснення. То що ти вирішив?
— Я згоден.
— Ну ось і добре. Зараз я скажу хлопцям, щоб вони відійшли. — Я повернувся до нього спиною. Він міг убити мене, але тоді неодмінно загинув би сам. — Османе! Візьми братів та полонених. Відійдіть у бік Демерджі. І чекайте там.
— Добре, Іване Карповичу!
Вони зробили те, що я сказав.
— Іван Карпович? Той самий? — здивовано спитав одноокий.
— Не має значення, — сказав я.
— Я читав ваші пригоди і навіть перекладав їх нашою мовою. — Одноокий сховав зброю, подав мені руку. — Я радий, що не вистрелив у вас. Не хотів би стати вашим убивцею. Ви дуже популярні, Іване Карповичу. На жаль, тут, у Криму, вас знають погано, бо мало хто з моїх братів вміє читати. Але ось у Казані чи Баку вас знають значно краще! Для мене честь познайомитися з вами. Я — Амет Місхорський.
— Я знаю, — кивнув і потиснув його руку.
Ми вийшли з саклі. Амет узяв коня, швиденько осідлав.
— Це ті люди запропонували мені вбити Бекіра, — сказав він. — Обіцяли, що дадуть мені місце на човнах для друкарні і зброї.
— Вони брехали. Вони співпрацюють з контррозвідкою, вбили б тебе і твоїх людей. Коли ви домовилися зустрітися?
— Сьогодні вранці. Вони б сказали, коли зможуть дати човни.
— Вони б убили тебе, — запевнив я. Амет скривився.
— Не можна довіряти жидам, — сказав він.
— Не можна довіряти поганим людям. Їдь. І краще тобі не потрапляти на очі панові Бекіру. Він справді дуже розлючений.
— А у вас не буде неприємностей, що ви відпустили мене? — спитав Амет.
— Будуть, — визнав я, а потім усміхнувся. — Якщо ти погодишся допомогти мені, то, може, й ні.
— У чому допомогти? — спитав Амет.
— Відплатити тим людям у костюмах, — запропонував я.
Амет поміркував, кивнув.
— Я згоден.
Ми поїхали до Алушти. Розділилися на три групи, бо весь загін міг би викликати підозри. Поїхали у порт, де стояв пароплав. Там тільки прокидалися. Хлопці зняли охоронця на трапі, ми піднялися на борт, поклали ще кількох охоронців. Я розбудив капітана.
— Пливемо до Туака, — наказав я. Він подивився на мій браунінг біля своєї голови і блимнув очима.
— Пливемо.
Кочегари розпалили котли, ми вже збиралися відчалювати, коли приїхала вантажівка з трьома хлопцями в чорних костюмах. Прихопили і їх.
— У них усіх кольти! — сказав Амет, показавши мені трофейну зброю. — Чому в них однакова зброя?
— Це в них стиль такий. Люблять хлопці форсити.
Ми вийшли з Алушти і пішли уздовж берега на північ. Заходили до кожного селища на березі. Куру-Узень, Туак, Ускют, Капсіхор, Новий Світ. Давали сигнал. До нас приїздили хлопці Льови Штуцера, які контролювали торгівлю там. Їх було зазвичай по четверо-п’ятеро. Вони приїздили з грошима, щоб узяти нову партію товару. Ми їх хапали і кидали до трюму. Так зачистили узбережжя. Останній пункт був у Судаку. Ми стали підходити до берега, коли я побачив, що на причалі стоїть кілька автомобілів, повернутих задом до моря. Я вже бачив, як у таких автах відчиняються дверцята і за ними виявляються кулемети.