— Зупиняємося, повний назад! — наказав я капітану.
Він сперечатися не став, зупинив пароплав, потім ми почали плисти від берега. На причал вискочило кілька десятків хлопців у костюмах, вони почали стріляти в наш бік, але дарма, ми були занадто далеко. — Пливемо до Алушти, — наказав я.
Припливли не до самої Алушти, а до бухти трохи північніше. Нас вели з берега, то, думаю, доповіли Льові.
— Вивантажуємо спиртне, — наказав я.
— Іване Карповичу, куди ми його подінемо? — спитав Амет. — І нас же перестріляють з берега!
— Вивантажуємо, — наказав я.
Ми вивантажили частину, коли на схилах з’явилося кілька десятків людей Штуцера. У декількох були кулемети.
— Здавайтеся! — крикнув сам Штуцер.
Ці хлопці навіть по горах бігали у своїх розкішних костюмах.
— Зайти на пароплав! — наказав я своїм. — Сховатися у трюмі!
— Здавайся! — кричав Штуцер уже мені. — Інакше ми вас перестріляємо!
Він зареготав. Ми ж були у нього як на долоні, наче мішені у тирі. Він був розумною людиною, хоч би замислився, чого б це ми так підставлялися. Але людина завжди хоче вірити, що вона варта успіху. Ось і Льова подумав, що це не ми дурні, а він хитрий, стежив за нами і несподівано напав.
— Здавайся! Рахую до трьох! — крикнув Штуцер. — Один!
Коли він сказав «Два!», пролунали постріли. Багато. Люди в чорних костюмах підхоплювалися, намагалися десь сховатися, але їх безжально розстрілювали. Все зайняло не більше хвилини. І ось уже по горах бігали люди пана Бекіра, добивали поранених.
— А ви хитрий, Іване Карповичу, — прошепотів Амет. — Зробили наживку і виманили цих дурників з міста!
— Вони не дурники, просто людині важко відмовитися від легкої перемоги, і на цьому її можна ловити. Ходімо поговоримо з паном Бекіром, — сказав я.
— Він уб’є мене, — сказав Амет.
— Не думаю.
Ми пішли. Люди пана Бекіра вже зібрали трупи ворогів. У полон узяли лише кількох, у тому числі самого Льову, пораненого в бік. Кривився. З ненавистю подивився на мене.
— Ви навіть не уявляєте, з ким почали війну! — хрипів він, водночас переляканий і розлючений.
— Стули пельку! — наказали йому, і він замовк.
Пан Бекір, коли побачив Амета, схопився за револьвер. Але стріляти не став.
— Пане Бекіре, Амет дуже допоміг нам. Не моя справа вказувати вам, що робити, але я порадив би вам поговорити і домовитися, як вирішити все без стрілянини, — сказав я.
— Іване Карповичу, ви занадто добрий, — скривився пан Бекір.
— Я просто знаю, що кров волає до небес про помсту. На мені й так достатньо крові, я не хочу проливати її ще. Поговоріть, я буду радий, якщо ви домовитеся, — попросив я.
— Добре, ходімо, — сказав пан Бекір Амету.
Вони відійшли, а я повернувся до Льови.
— Де стрілець? — спитав я.
— Не знаю, про що ти кажеш, — нахабно відповів Штуцер.
— Хлопці, у вас же є ножі? — спитав я братів.
Брати показали свої кинджали. Штуцер дивився за мною.
— Ти хто такий? — спитав він.
— То не знаєш, де стрілець? — перепитав я. — Хлопці, беріть його. Через цього покидька ледь не загинув ваш брат. Займіться ним. Але обережно, щоб не дуже забруднити одяг кров’ю.
Хлопці вийняли кинджали, з їхніх облич усе було зрозуміло. Вони в своєму житті зарізали багато овець, тому швидко б оббілували і людину.
— Пан Бекір наказав залишити мене живим! — крикнув Льова.
— Бо пан Бекір пообіцяв подарувати тебе мені, — збрехав я і усміхнувся. — Починайте, хлопці.
— Ні, я скажу! — крикнув Льова. Він усе правильно розумів.
Я повернув його людям пана Бекіра, а сам із братами поїхав до будиночка на сімферопольській дорозі. Цього разу я був обережним. Хлопці зайшли з тилу, я чекав за парканом. Десь годину чекав. Потім стрілець вийшов разом із велосипедом. Вивів його за хвіртку, хотів уже сідати, коли я приставив до нього свій браунінг.
— Руки догори, — сказав тихо, але впевнено. Свиснув. Прибігли хлопці, зв’язали вусаня.
— По тисячі кожному, — запропонував він. — Зараз їдемо до банку, і ви отримуєте готівку.
— Пішов ти.
— А тобі дві тисячі, ти ж тут головний. Дві тисячі! — обіцяв вусань.
Я зайшов до хати, знайшов манліхер. Коли виходив, стрілець уже пропонував хлопцям по три тисячі.
— Затуліть йому пельку, це він убив Селіма, — наказав я.
— Так справи не робляться! — почав кричати вусань, потім замовк із кляпом у роті. Невдовзі приїхали авто з людьми пана Бекіра. І він сам.
— Цей вусань — убивця Селіма, — пояснив я.
— Це добре, дуже добре, — усміхнувся пан Бекір. Я пошукав у авто Амета та його людей. Їх не було. Я подивився на пана Бекіра. Він усе зрозумів. — Ми домовилися. Амет поїде з Криму, цього разу остаточно.
— Добре, — кивнув я.
— Ми їдемо до Карасубазара. Хочете з нами? — спитав пан Бекір. — Подивитися на те, як ті, хто вижив, умиратимуть?
— Ні, не хочу. І той, у Штуцера є впливові друзі, які можуть розпочати війну, — попередив я.
— Нехай спробують. — Пан Бекір усміхнувся.
Його люди забрали стрільця, машини поїхали в бік Сімферополя. Я з братами поїхав до гір. Вже поночі до нас примчав Осман.
— Руські арештували пана Бекіра! — Він ледь не загнав коня.
Я узяв манліхер, і ми поїхали до Сімферополя. Там виявилося, що поліція відпустила і Штуцера з залишками його загону, і стрільця. Пан Бекір сидів за ґратами, хоч за нього і просили найвпливовіші люди Криму.
— Наказ із самого Петрограда. Арештувати і тримати, — пояснив мені один офіцер, який часто гостював у пана Бекіра — Сюди їде генерал контррозвідки зі столиці. Думаю, що будуть якось домовлятися.
Мене більше хвилювало не хто їде сюди, а хто звідси. Я дізнався, що стрілець збирається їхати потягом. Ми з Османом поїхали біля залізниці. Зупинилися за десять верст від міста. Осман зрубав дерево і підтягнув до залізниці. Коли потяг мусив їхати, Осман упряг коня і витяг колоду на колію. Поїхав. Потяг зупинився. Вийшли кочегар і машиніст, почали відтягувати колоду. Я дивився на пасажирські вагони. Невже вусань не хотів покурити? Ага, он він, димів своїм улюбленим дукатом. Я прицілився. Сто кроків, і він же просто стояв, а не мчав верхи. Постріл. Я цілився у груди, за них вусань і схопився, поточився, люди почали кричати. Ще один постріл, щоб уже точно. Я поплазував до яру неподалік. Там чекав Осман із кіньми. Ми поїхали геть.
Штуцер збирався їхати зі своїми людьми до Євпаторії, щоб там сісти на пароплав до Одеси. Ми чекали його на дорозі. Кулемет і чотири гвинтівки. Те, що треба проти двох авт. Наша засідка була на повороті, де авта зменшували швидкість. Шквал вогню, авто з’їхали у кювет. Ми ще постріляли, щоб не було неприємних сюрпризів. Потім підійшли подивитися. Хлопці забирали собі кольти, я ж скривився, бо Штуцера у авто не було. Він залишився у Сімферополі, для перемовин з паном Бекіром, якого відпустили. Я зустрічав його за містом.
— Треба добити того Льову, — запропонував я.
— Ні, Іване Карповичу. Війна — це дуже дорого, особливо коли платиш зі своєї кишені, а не з казенної, — сказав пан Бекір. — Ці люди з Одеси, вони прислали вибачення і гроші. За ними стоять дуже впливові особи у Петрограді. Ті можуть знищити і мене, і мою справу. Я б хотів помститися, але я знаю, що програю.
— Що їм завадить таки добита вас? — спитав я.
— Гроші. Воювати зі мною їм також дорого. Бо влада вимагає спокою і хабарів. Вони працюватимуть зі мною. І плататимуть.
— Воля ваша. Просто я завжди стараюся не залишати за спиною рушниць, які можуть вистрелити.
— Я б теж волів не залишати, але іноді ти мусиш робити не те, що хочеш, — пояснив пан Бекір. — До речі, люди з контррозвідки дуже цікавилися, чи не берете ви участь у цих подіях. Я сказав, що ви у горах і вас не цікавлять війни.