Через каву я подумав, що потрапив уже до раю, але, побачивши шинелі цісарських військ, зрозумів, що попав у полон. І здивувався, що замість того, щоб знущатися і лаяти, як робили руські, коли інколи якимось дивом брали у полон цісарських солдатів, ці славні хлопці поїли мене, свого ворога, кавою, та ще такою смачною. До того ж говорили хлопці українською, від чого було мені радісно, бо ж у нас у роті говорити треба було тільки чужою мені російською мовою. Хоч роту було набрано на Полтавщині, де багато хто тієї російської і не чув, але не смій і слова сказати мовою батьків і дідів, бо одразу отримаєш стягнення, а то і потрапиш до рук військової контррозвідки.
— Брате, лягай поближче до пічки. Рану ми тобі перев’язали, несерйозна вона, але змерз ти дуже. Тобі відігрітися треба. А завтра поведемо тебе у штаб, — сказали мені й провели до зручних дерев’яних нар біля пічки.
Взагалі побут воїнів цісарської армії дуже відрізнявся від старцювання російських солдатів. Якщо в нас були порвані тоненькі шинелі та чоботи з картонними підошвами, якщо ми ночували у сяк-так вибитих у мерзлоті землянках, ночували на голій землі, притискаючись тілами один до одного, щоб хоч трохи зігрітися, то цісарські солдати були добре одягнені, мали всю екіпіровку, а їхні бліндажі виглядали зручнішими і чистішими, ніж хати російських селян. Тут було тепло, горіла гасова лампа, дехто з солдатів читав, а деякі в хвилину перепочинку грали у шахи. Прості солдати грали у шахи! Цього й уявити не можна в російській армії, де розумовий рівень солдатів такий, що не всі можуть засвоїти і доміно, а шахи там неприступні навіть більшості офіцерів, що свідчить про значну інтелектуальну деградацію російської імператорської армії, яка поки ще встояла і не здалася цивілізованим супротивникам лише завдяки своїм звірячим, варварським інстинктам азіатських убивць. Про те, що руський солдат книжок не читає, я й не казатиму, бо там і офіцери не читають, хіба якісь сороміцькі твори, а частіше просто розглядають порнографічні картки, після чого віддаються гріху біблійного Онана, а то, й узагалі схиляють до мужолозтва солдатів, що цілком відповідає диким східним традиціям Московії.
Серед книжок, які читали солдати, я з великим здивуванням помітив «Пригоди Великого українця, або Іван Карпович Підіпригора бореться з вовкулаками». Від самої назви все в мене стиснулося, бо ж за таке могли і розстріляти за рішенням військового трибуналу! Це ж треба — «Великий українець»! Та більшої крамоли і вигадати було важко! Мені хотілося схопити ту книжку і кинути її в пічку, але тут я згадав, що я у полоні й боятися російської контррозвідки мені не потрібно.
— Слухай, а що це ти читаєш? — спитав я солдата, який тримав книжку.
— О, це пригоди славетного українського сищика Івана Карповича Підіпригори! Ти мусив би чути про такого, він і в підмосковській Україні відомий.
— Та чув, звісно. Але от ніколи не бачив його книжок українською.
— Звісно, що не бачив, бо у вас Романови заборонили українську мову і книговидання. Сам Іван Карпович пише українською, але мусить усе перекладати, інакше не дозволять йому друкувати свої пригоди. Це в Росії так, а у нас, у матінці Австро-Угорщині, зовсім інакше. У нас українська мова дозволена, і книжок нею виходить багацько. Ось і оповідки про пригоди Івана Карповича теж вийшли. Не спотворені російською, а оригінальні. Хочеш, почитаю тобі?
— Якщо можна, — попросив я.
Почав мені читати, а я сам аж дивувався. Бо так шляхетно все написано! Воно ж вважають, що українська мова — груба, тільки для селян, нічого делікатного чи цікавого нею не скажеш. А тут мої пригоди українською, а звучать іще краще, ніж російською! Ну хіба не диво! Послухав я, подякував.
— Оце у полон потрапив, до ворога наче, а так добре мені ще на фронті не було. І кавою напоїли, і ковдру дали, і біля пічки поклали. А російський же солдат мерзне та голодує! — поскаржився я.
— Бо ми ж цивілізована армія, цісарська! То у нас усе культурно. І ми нашим братам-українцям за лінією фронту кажемо, що нехай здаються, тим врятуються і від кулі, і від голоду, і від холоду, бо ж бачимо ми, як поводяться ваші російські командири, не жаліють, не бережуть, наче з чужою худобою!
— Ой не кажіть, хлопці, ой не кажіть, — зітхнув я і засумував від того, що тут ось так по-людськи, а в імперії Романових українців і людьми не вважають.
— А ти сам звідки будеш? — спитали мене.
— Та з Полтавщини.
— Багатий край?
— Та як сказати. Земля в нас родюча, дуже, але ж обсіли нас руські пани та підпанки, чиновники різні, кров п’ють, жили тягнуть, їхня вся земля, а ти там чужий, тільки працюй.
— Е ні, у нас усе інакше, — кажуть хлопці. — У нас кожен на своїй землі господар і всі під орудою цісаря благоденствують. А що ж у тебе — і землі немає?
— Та чого ж, є земля, хутір цілий. Тільки все одно я ніхто, бо хохол. Будь-який москаль на мене зверхньо дивиться, і депутатом парламенту я не стану, бо і парламенту в нас немає путнього, тільки заведуть, а узурпатор Микола його розпустить.
— Так, брате, важко вам, українцям, під москалями.
— Важко, — кивнув я.
— За що ж ви тоді гинете тут? За що кров свою проливаєте? Виходить, за кривдників своїх?
— Виходить, що так. Бо навчили нас не любити цісаря, сказали, що ворог він, а ми, дурні, і повірили.
Ото поговорили ми, частина солдатів пішла в окопи чергувати, частина повернулася грітися. Повечеряли і мене пригостили. Їжа у цісарській армії значно краща, ніж у російській. Нас то сухарями червивими годували, то супчиком простим, то кулешею рідкою, а тут суп наваристий, пюре картопляне з гуляшем, галет досхочу! На таких харчах і воювати можна, а не жевріти в окопах, як ми робили. Поїли хлопці, почали скаржитися, що нових книг немає, бо сніг дороги завалив.
— А для чого вам книжки? Хочете, я історію вам розповім, — запропонував я, щоб хоч якось віддячити за вечерю.
— О, розкажи. — Сіли навколо мене і почали слухати. Розповів я їм історію одну, другу, третю, сміються вони, радіють, коли питають мене:
— Слухай, а звідки ти, простий солдат, стільки історій знаєш?
Соромно мені було брехати їм, таким гостинним хлопцям, то й зізнався, що я той самий Іван Карпович Підіпригора, книжки якого вони всі перечитали. Хлопці не повірили спочатку. Показали портрет у книжці.
— Ось Іван Карпович, а ти не схожий! — аж кричали мені.
— То портрет не схожий. Навмисно, щоб злочинці мене не пізнавали. Бо як же працювати, коли мене всі зватимуть? — сказав я. Не повірили. — Добре, хлопці, я вам іще кілька історій розповім, може, тоді переконаю.
Почав розповідати. Сидять, то зачаровані, то регочуть. Потім підхопився один.
— Вірю! Іван Карпович це! Іван Карпович! — заволав.
І всі хором:
— Іван Карпович! Іван Карпович! Рідний!
Звідкілясь дістали настоянок міцних — і давай пригощати. Потім в окопах дізналися про мене, сходитися почали, набилося людей у бліндаж, що й не продихнути! Всі такі мені раді, виявляється, що всі книжки мої читали і добре знали. Вимагали нових історій, то розповідав аж до ранку, поки не охрип.
— Все, хлопці, вибачте, не можу говорити, везіть мене до штабу, — сказав їм.
— Е ні, Іване Карповичу, як же такий скарб — і до штабу? У нас поживіть, потіште оповідками! — сказали мені.
І наступні три дні жив я у бліндажі. Приходили на мене подивитися аж із сусідніх полків. І солдати, і офіцери, всі українською балакають. У нас іще солдат може, та й то так, щоб ніхто з начальства не почув, а вже офіцер ніколи рідною мовою не забалакає, хоч він із Полтавщини, Волині чи Поділля. А тут балакали, книжки мої приносили для автографів. Як кіт у маслі прожив я на цісарському пайку, поки довідалися про мене в штабі полку, наказали привезти. Убрали мене, шинель дали нову, чоботи, шапку, так, як руський цар ніколи б не одягнув. Приїхав я до штабу, мене провели до командира полку, який мені руку потиснув! Ну хіба могло бути, щоб у російській армій командир полку простому солдату, хохлу, руку потиснув! Та ніколи! А тут потиснув, посадив за стіл, пригостив кавою.