— Розумію. Все зроблю якнайкраще. Не хвилюйтеся.
З тим і пішов. Потім були напружені дні, а в неділю вранці до Фабрики під’їхало розкішне біле авто, подарунок пана Бенціона. Багажник машини забитий необхідним обладнанням, у задньому сидінні була таємна ніша. За кермом сидів мій давній знайомий Четвер Загорулько, з яким я нищив трупаків. Зараз Четвер після чергового поранення лікувався у київському шпиталі, охоче зголосився допомогти. Я попередив його, що справа небезпечна.
— Я ж із фронту, там можеш до вітру вийти — і кулю отримаєш, — усміхнувся він. Таємно вибрався зі шпиталю, одягся у чорний мундир і став моїм водієм. Я ж поголився, зробив собі франтівські вусики, убрався в хороший костюм і збризнувся дорогими парфумами. Вивчив папери, які Антон передав. Мусив зображати Генріха Стросселя, одного з найкращих російських інженерів, який погодився допомогти Фабриці у вдосконаленні виробничого процесу. Пан Строссель існував насправді, але ні в який Конотоп не збирався. Щоб зіграти інженера, довелося мені вчити багато незнайомих слів, перед дзеркалом тренував жести та вирази обличчя.
У потрібний день сидів на передньому сидінні шикарного авта і з нудьгою дивився у вікно. Ми під’їхали до прохідної, до нас вийшов Антон, побачив мене і не впізнав.
— А де... — почав було він.
— Антоне, радий тебе бачити! — сказав я, обійняв його, бо ж ми були знайомі, разом училися в університеті. — Це я, — прошепотів йому.
— Дуже радий тебе бачити, Генріху. Дякую, що відгукнувся на наше прохання про допомогу! — второпав нарешті Антон.
— Нехай відчинять ворота, — сказав я.
— Охорона каже, що заїзд транспорту заборонено, — скривився Антон.
— Що? — Я аж підхопився. — Де начальник охорони?
Пішов до нього. Це був цілий полковник, але я так поводився, наче він рядовий. Нагадав йому, що маю зв’язки при дворі, пояснив, що частину обладнання приєднано до електрики від авта і занести її окремо не має сенсу. Антон підтверджував це, запропонував обшукати авто. Полковник трохи розгубився і таки відступив перед нашим завзяттям. Охорона перевірила авто, здивовано дивилася на набитий інструментом багажник. Перевірили салон, під сидіння не лізли. Ми заїхали всередину. Я побачив пофарбовані у жовте довгі корпуси.
— Залишмо авто біля заводоуправління, а я зроблю вам невеличку екскурсію, ніби огляд обладнання. Ви ж цього хочете? — спитав Антон.
— Так, — кивнув я.
— Що ж, тоді ходімо.
— Чете, чекай, — наказав я Четвергу. — Якщо нас викриють, рятуйся сам.
Він усміхнувся. Був не з тих, хто сам рятуватиметься, товариша ніколи не кине.
Залишився у авто, ми ж пішли уздовж одного цеху.
— Отже, Імператорська фабрика повної переробки, або просто Фабрика, — багатопрофільне підприємство повної переробки сировини, яка до нас спрямовується, — розповідав Антон. — Сировина надходить залізничними вагонами. Ми прагнемо, щоб термін доставки сировини не перевищував добу, бо потім якість починає погіршуватися. Сировина поділяється на профільну та непрофільну. Ми приділяємо головну увагу профільній сировині, яку направляємо на ділянку прийому та первинного сортування. Ходімо.
Антон підійшов до невеличких дверей у цеху. Десь неподалік чулося шипіння паровоза. Ми зайшли і піднялися сходами кудись високо. Потім вийшли на довгий балкон, влаштований під самою стелею. Балкон був закритий дерев’яними щитами, у яких були вирізані щілини. Антон припав до одної зі щілин і запросив мене зробити те саме. Крізь щілини було видно те, що відбувалося внизу. Цех, у який заходила залізнична колія. По колії у цех заїхав вагон, його штовхав невеличкий паровоз. Він загнав вагон у тупик, відчепився й поїхав назад. Ворота за паровозом зачинили солдати, у цеху нікого не залишилося. Приміщення освітлювалося потужними прожекторами. Потім до вагона вийшло двоє чоловіків у сірих костюмах, які я бачив на фабричних. Вони відчинили двері вагона. Я ледь не скрикнув від здивування, бо всередині виявилися люди. Судячи з одягу, звичайні селяни. Вони перелякано виглядали назовні.
— Вітаємо вас на нашому пункті допомоги переселенцям «Нове життя». Тут вам видадуть новий одяг, підйомні гроші, продукти на дорогу. Але спочатку ви всі мусите пройти медичний огляд. Чоловіки окремо, жінки окремо. Прошу розподілитися, — попросив один із фабричних, інший же приставив до вагона сходи, якими було зручно виходити. Селяни перелякано озиралися, почали виходити з вагонів. — Чоловіки йдуть до блакитних дверей, жінки — до рожевих, а діти віком до чотирнадцяти років — до червоних. Медичний огляд забере десь годину, потім вам видадуть новий одяг і взуття, нагодують, ви отримаєте на руки підйомні гроші. Прохання зберігати спокій, не штовхатися. Жінки можуть брати з собою дітей до трьох років.
Чоловік говорив спокійним приємним голосом, якому хотілося вірити. Він би міг бути чудовим шахраєм, із таким голосом. Я важко дихав. Дивився, як селяни виходять із вагона і діляться на черги, окремо чоловіки, окремо жінки, окремо діти. Вони заходили за двері. Двоє фабричних ходили біля них, допомагали порадами, жартували, підбадьорювали. Ось уже весь вагон розійшовся. Фабричні зачинили двері, за які пішли селяни.
Потім фабричні зазирнули до вагона, мабуть, перевіряли, щоб там ніхто не залишився. Вийшли, прибрали сходи, зачинили двері.
— Готово! — крикнув один.
З вулиці відчинили ворота, до цеху заїхав паровоз, забрав вагон і потяг його кудись.
— Ходімо далі, пане інженере, — прошепотів Антон.
Ми пішли тим самим балконом під стелею. Перейшли до якогось залу, де знову дивилися у щілини. Внизу були самі чоловіки.
— Так, я знаю, що всі ви хочете до вітру, бо у вагоні туалету не було. Зараз беріть папір, сідайте над рівчачками і робіть свою справу. Підтиратися папером, як соломою. На цигарки папір цей не красти, бо він смердить дуже, коли курити. Так, хлопці, сідаймо, це як на гнійник вийшли, тільки чистіше. Звільняйте шлунки, бо попереду на вас чекає чудовий сніданок. Борщ із м’ясом, смажена на салі картопля, солоні огірки! Сам би їв, та грошей немає! — весело пояснював фабричний.
Антон штовхнув мене, ми пройшли далі. Тепер дивилися згори на іншу кімнату, куди потроху виходили мужики зі вбиральні.
— Роздягаймося, отримуймо мило і ходімо митися. Гаряча вода! Хто не хоче, може не митися, але тоді суму підйомних буде зменшено, — казав чоловікам якийсь новий фабричний. Він стояв із цеберком, повним шматків мила. — Беріть, беріть, мильтеся щедро, не економте! — закликав він селян. — Про одяг не хвилюйтеся, після огляду повернетеся сюди, заберете його. Хоча вам видадуть усе нове.
Мужики роздягалися, складали одяг на столах. Деякі хотіли йти далі у штанях, але фабричні наполягали, щоб тільки голяка. Мужики роздягалися і йшли далі. Коли вийшов останній, фабричний зачиняв двері, перевіряв, чи ніхто не залишився у коридорі з убиральні. Нікого, всі вийшли. Чоловік постукав у двері. Звідти вийшли фабричні у сірих костюмах, почали згрібати одяг у великі мішки. Окремо чоботи. Забрали все і пішли.
— Ходімо, — прошепотів Антон.
Далі ми пройшли до великої душової, де мужики милися. Пара від гарячої води, мила вистачало, чоловіки жартували, що хороше переселення виходить, піклуються, як про панів. За мужиками спостерігав фабричний.
— Так, мужики, миймося добре, бо чотири дні дороги попереду. Тут мені сказали, що заради неділі вам на обід іще й по чарці наллють. Заздрю вам! — сказав фабричний. Мужики помітно зраділи обіцянці чарки. — Хто помився, виходьте по одному в будь-які з цих дверей. Там вас обстежуватимуть лікарі, не лякайтеся, думайте про обід.
Фабричний показував на шість дверей у стіні душової. Коли в одні двері заходив мужик, вони зачинялися і відчинялися лише за деякий час.
— Не поспішаймо, спокійно, обіду для всіх вистачить! — казав фабричний і широко посміхався. Голос у всіх місцевих робітників був приємний, заспокійливий.
Ми з Антоном пройшли балконом далі. Побачили вузькі коридори за дверима. Ось мужик заходив, двері за ним зачинялися, він проходив по коридору, з’являлися два санітари. Вони допомагали чоловіку лягти на металеву полицю, під ніс підносили квачик.