- Та я лиш пожартував, - заспокоїв її Гарольд. - Щодо банку, звичайно. Забув ще тобі сказати, що на Сема Сіммонса, отого, що ходив з Бергеровою дочкою, накинулася зграя диких собак і пошматувала його на смерть.
- Завжди приємно почути новини з рідно? домівки. А як ви там зараз розважаєтеся?
- Нічне життя мало чим відрізняється від того, яким воно було до твого від’їзду. П’ємо каву в кав’ярні місіс Сімпсон. Інколи, як щось таке на мене накотить, я вилізаю на отой старий терикон, насипаний колись шахтарями. Мені здається, що то якраз гідне чоловіка місце; ти сидиш на вершині велетенської купи сміття, яку разом із сусідами власноруч склав.
- Кажуть, терикон радіоактивний.
- Чорт забирай, а все місто яке? Кажуть, що радіація колись на ще таки позначиться, якщо раніше якась інша зараза не вхопить.
- З тобою і справді дуже-дуже весело, - сказала Нора. - Ось через те я й поїхала з Кін-Веллі. Там мені ніколи весело не було і люди завжди розповідали лише сумні речі.
- Тебе засмучували розмови про смерть? - здивувався Гарольд. - Сміх, та й годі, я гадав, що у Мисливському Світі її більше, ніж будь-де.
- Воно-то так. Але смерть тут - це ніби розвага, а смерть удома - річ нудна й нецікава,
- Еге ж, моя люба дівчинко.
Вона засміялася й подалася до кухні.
Гарольд підвівся і почав оглядати кімнату. На стіні висіли фото в рамках. Тут були знімки Нориних батьків, краєвиди Озібльської ущелини та Лейк-Плесіда. А також портрет якогось незнайомця, кремезного засмаглого чоловіка середнього віку, що вже починав лисіти; риси його обличчя були суворі однак він змовницьки посміхався у камеру.
- Хто то? - запитав Гарольд, коли дівчина повернулася до кімнати.
- Джонсон.
- А, звісно, Джонсон. Гадаю, мені слід було б одразу здогадатися. Норо, чорт забирай, хто такий той Джонсон?
Дівчина засміялася:
- Мій хлопець. Ми зустрілися ще в Майамі і приїхали сюди вдвох. Це його помешкання. Тобто було його.
- А чим він займався?
- Був Мисливцем. І дуже добрим, його останнє Убивство вийшло кумедне. Він був Жертва, а той, хто на нього полював, виявився індійцем. Я маю на увазі, він був з Індії, а не американський індіанець. Уяви лишень! Вони ж начебто повинні почувати відразу до насильництва, правда? Маленький темношкірий товстун у тюрбані. Тюрбані! Чи повіриш? Джонсон казав, що коли б він знав заздалегідь, що той носитиме тюрбан, він би не викидав гроші на Наводчика.
- Твій Джонсон мав добре почуття гумору.
- Він справді вмів розвеселити. Оно його трофеї.
Гарольд наблизився до стіни. Там на лакованих плакетках з чорного дерева висіли чотири бронзові диски. Кожен офіційно засвідчував, що його власник здійснив Убивство.
- А де ж той славнозвісний Джонсон зараз?
- На Бут-Хіллі, міському цвинтарі. Його підстрелив якийсь коротун в окулярах із Портленда, штат Оклахома. Ніколи б не подумав, правда?
- Авжеж. Слухай, Норо, в тебе тут нема чогось попоїсти? Гроші я маю, заплачу.
- Зробимо краще, - сказала дівчина. - Я знаю місце, де можна непогано пообідати, крім того, його власник дещо мені зобов’язаний.
- А як так сталося? - зацікавився Гарольд.
- Щось ти різкий, мов ситро. Не треба дурних питань. Кожен крутиться, як може.
Раптом вона підбігла до нього і обвила руками його шию:
- Гарольде, я й справді така рада тебе бачити!
15
Аби потрапити до ресторану, вони пройшли в кінець покрученої брукованої вулиці, завернули в провулок і спустилися до якогось підвалу. Всередині відвідувачі в тірольських шкіряних штанцях співали тірольські пісні, грало циганське тріо. Невеликий танцювальний майданчик освітлювався дуже яскравими рожевими лампочками. В залі було тісно, повітря було просякнуте сигарним димом, чулися жваві розмови п’ятьма мовами. Хазяїн підморгнув Норі, провів їх до столика поруч з танцювальним майданчиком і навіть прислав додаткові напої.
Гарольд був надто голодний для розмови і мов вовк накинувся на першу страву - до біса смачну мариновану рибу, що звалася севіш. Наступну - біфштекс із натурального м’яса - їв уже трохи повільніше, отож міг уже про щось розпитати.
- Слухай, Норо, а як вони оплачують Полювання?
- Дві тисячі доларів за вступ. Три тисячі - за перше Убивство. Це для початку.
- А тоді?
- Сума винагороди щоразу збільшується.
- А якщо уб’ють тебе?
- Уряд безкоштовно поховає на Бут-Хіллі.
- П’ять тисяч доларів - чималі гроші.
- Так то воно так, але якщо ти помреш, то це надовго.
- І то правда, - погодився Гарольд. - Але чоловікові однаково доведеться колись померти, навіть якщо він і не наймався нікого вбивати, однак тоді йому вже не бачити п’ятьох тисяч.