Він провів Джекінс до її кімнати і сів за стіл у вітальні. Мисливець любив бавитися своєю зброєю. Найбільше йому подобалися три пістолети: “Веблі-Мартін-303”, двоствольна великокаліберна “Беретта”, що стріляла кулями від “сорокчетвірки” і довгоствольний 22 калібру. На столі в нього лежали ще кілька розібраних пістолетів, решта були сховані у навісній шафці з чорного дерева. Повітря в кімнаті пахло машинною олією.
До вітальні вийшла Джекінс Джоунз. Розляглася на дивані, високо задравши ноги в панчохах і поклавши запалену сигарету в попільничку на журнальному столику. Лувейнові було видно тільки копицю чорного волосся і ноги в червоних панчохах, якими вона ліниво погойдувала, гортаючи сторінки купленого в літаку журналу мод.
Задзеленчав телефон. Лувейн потягся до нього, але Джекінс вже вхопила слухавку паралельного, що стояв на столику в неї за головою.
- Селлі? Люба, це ти? Так, я щойно прилетіла, правда, клас? Ясно, що буду на Мисливському балі. Ти що одягаєш?
Лувейн корчив жахливі гримаси, показуючи на телефон.
- Побалакаємо краще пізніше, - сказала Джекінс. - Лувейн чекає дзвінка. До зустрічі Вона повісила слухавку і запитала:
- Тепер усе гаразд?
- Пробач, але мені має дзвонити Наводчик.
- Не турбуйся, він телефонуватиме доти, аж поки проб’ється.
- Ти не розумієш, - пояснив Лувейн, - Час не чекає.
- На кого ти полюєш цього разу?
- На такого собі Елдреджа Тетчера.
- Щось не чула такого.
- Він не місцевий. Приїхав з Лос-Анджелеса. Це його трете Полювання.
- Він Жертва чи Мисливець?
- Жертва. Дуже прудкий чоловік із сріблястим волоссям. Наскільки я знаю, якийсь кіношник. Як я встиг дізнатися, його на слизькому не впіймаєш.
- А Наводчиком у тебе й досі Отто Спренглер?
Лувейн похитав головою:
- Він загинув під час штрафної “Відчайдушної їзди”.
- Я, мабуть, ніколи не зрозумію цього звичаю.
- Не всі звичаї вимагають пояснень.
- То кого ж ти найняв зараз?
- Еда Сузера. Ти його знаєш. Товстун із схожою на кавун головою, родом з Кі-Веста.
Джекінс похитала головою:
- Здається, він мені незнайомий, так само як і не цікавий. А чом не Том Дреймор? Ти завжди був про нього високої думки.
- На цьому тижні він зайнятий.
- Навіть для тебе? Щось мені не віриться, коли врахувати, скільки ти платиш.
- Тому не потрібна робота. Останнім часом йому дуже щастить. Я пробував його найняти, але його ніколи не буває вдома, а на мої дзвінки він не відповідає. Швидше за все він уникає мене.
- Але ж чому?
- Тебе довго тут не було, Джекінс. Ти не бачила мого останнього Полювання.
- Ти саме готувався до нього, коли я поверталася в Беннінгтон. Що сталося? Ти ж убив його, чи не так?
- Та звісно ж. Інакше б я тут зараз з тобою не сидів, правда?
- Тоді в чім справа?
- Мисливські Судді назвали його неелегантним вбивством. Лише тому, що пристрелив Жертву.
- Це ж не суперечить правилам, чи не так?
- Та ні. Все абсолютно законно. Вони лишень розлютилися, що я прикінчив його якраз перед Будинком Гостинності перед самісіньким носом у купи туристів. Деякі іноземні турбюро відмовилися від контрактів. А чим я завинив? Тобто, чого вони чекали? Якщо вони такі чутливі, взагалі не треба сюди їздити. Господи, хіба то таємниця, чим ми тут в Мисливському Світі займаємося?
- Ніякого покарання за неелегантне Вбивство нема?
- Ні. Мисливський Кодекс ясно каже, що Жертву можна вбивати як завгодно. Але існують вимоги стилю, а також щорічна премія за краще Вбивство “Бійцеві року” і Велика Розплата. Таких вершин мені ніколи не сягнути.
- Бідний Лувейн, - сказала Джекінс.
- Слухай, я не жартую. Ти ж не бачила моїх перших Убивств. Люди казали, що зроду не зустрічали нічого кращого. Тоді я користувався лише пістолетом 22 калібру і стріляти міг обома руками. Я вкладав своїх Жертв на місці, перше ніж вони встигали зрозуміти, хто в них стріляє. Мені передрікали найвищі нагороди. Про мене писали газети і не обходило увагою телебачення. А тоді мов заціпило. На тренуваннях я був у не гіршій, ніж звичайно, формі А от в справжніх сутичках я весь наче якось стискався, не міг поцілити ні в голову, ні, в серце і, чорт забирай, сам мало не ставав жертвою. От який у мене зараз клопіт, Джекінс. Не в мені навіть справа. А в родинній честі.
- Може, цього разу тобі пощастить
- Дуже сподіваюся. Я вже був думав звернутись до психіатра. Ти перша, із ким я ділюся. Іноді мені здається, що я просто старію.
- Старієш? У тридцять чотири роки? Не кажи дурниць! - запротестувала Джекінс, хоча подумки й відзначила, що Лувейн дійсно почав потроху здавати.
- Я не відчуваю себе старим, - вів далі Лувейн. - Проте...
В цю мить пролунав дзвінок. Ухопивши слухавку, Лувейн щось вислухав, відповів: “Гаразд, Сузере”, і кинув назад на важіль Поспіхом натяг спеціальний жакет з внутрішніми кишенями для зброї.