Могамед Мбуґар Сарр
Найпотаємніший спогад людський
Пам’яті Ямбо Уолоґема[1]
Певний час Критика супроводжує Твір, потім вона розсіюється і його супроводжують Читачі. Ця подорож може бути довгою або короткою. Потроху Читачі вмирають один за одним, і Твір продовжує свій шлях сам, навіть якщо інші Критики та інші Читачі помалу пристосовуються до його курсу. Згодом Критика помирає вдруге, Читачі вимирають удруге, і Твір продовжує мандрівку до самоти всіяним кістками шляхом. Наближатись до Твору, плисти в його фарватері є точною ознакою певної смерті, і все ж до нього наближаються інші Критики та Читачі, невтомні й невблаганні, і час та швидкість їх поглинають. Зрештою, Твір заглиблюється в безповоротну мандрівку до Вічності. І одного дня Твір помирає — як і решта речей, так само, як щезнуть Сонце, Земля, Сонячна система, галактика та найпотаємніший спогад людський.
Книга перша
Частина перша. Плетиво матері-павучихи
Про будь-якого письменника і його творчість можна точно знати принаймні одне: обидва прямують у найбільш бездоганному із можливих лабіринтів, по довгому кружному шляху, де вихід збігається зі входом — це і є самота.
Я залишаю Амстердам. Хоч що я дізнався, мені невідомо: чи я дізнався більше про Елімана, чи, навпаки, загадка навколо нього стала щільнішою? Я міг би послатися тут на парадокс, притаманний будь-якому пошуку знань: чим глибше вивчаєш якусь часточку світу, тим більш явним стає безмежжя непізнаного та нашого власного недоумства; однак такий силогізм все ж недостатньо пояснює моє ставлення до цієї людини. Його випадок вимагає значно радикальнішого формулювання, а точніше — якомога більш песимістичного стосовно самої можливості пізнання людської душі. Його душа подібна до чорної діри: усе, що наближається до неї, вона намагнічує й поглинає. Певний час вивчаєш його життя, а тоді, нарешті угамувавши цікавість, засмучений і постарілий, бурмочеш собі під ніс: у душі людській — як серед ночі, та й нема там чого шукати.
Еліман пірнув у Ніч. Легкість, з якою він попрощався з сонцем, чарує мене. Успіння його тіні чарує мене. Загадка його мети переймає мене. Я не розумію, чому він замовк, коли мав ще стільки сказати. І мене мучить те, що зробити, як він, я не можу. Коли трапляється мовчун — але справжній мовчун! — завжди виникає гостра цікавість до значення його слів і не залишає думка: чи не є вони, часом, нестерпним белькотом, мовним сміттям?
Що ж, я стуляю пельку і тут перепиняю тебе, мій Щоденнику. Балачки Матері-Павучихи виснажили мене. Амстердам спустошив мене. На мене чекає шлях самоти.
Африканським письменникам мого покоління (яке скоро втратить означення «молоде») Т.Ш. Еліман дав змогу виснажити себе в кривавих та шляхетних літературних баталіях. Було в його книжці щось і від величного собору, і від просторої арени; ми заходили до неї, мов до могильника божества, і зрештою приходили до тями на колінах у власній крові, пролитій під часжертвопринесення його шедевру. Будь-якої сторінки книжки було достатньо, щоб переконатися: атож, оце справжній письмак, неперекладний «гапакс легоменон»[2], одна з тих зірок, які лише раз яскраво спалахують на небесному склепінні літератури.
Пригадую одну з численних вечерь, за якою ми обговорювали твір Т.Ш. Елімана. Просто посеред дебатів Беатріс — так, так, та сама чуттєва й невгамовна Беатріс Нанґа, у прекрасних персах якої я сподівався задихнутися й померти, — показала кігті й заявила, що з шаблями наголо варто сперечатися тільки про твори справжніх письменників, що тільки такі тексти зігрівають кров незгірш за дорогий алкоголь і якщо, прагнучи догодити безформному й безхребетному консенсусу, ми уникаємо закладеного в них пристрасного зіткнення, ми безчестимо літературу. Справжній письменник, додала вона, викликає шалену полеміку серед справжніх читачів — а справжні читачі завжди наче на війні. І якщо ви не готові кидатись на арену, щоби забрати собі його бажаний труп — як у грі бузкаші[3], — то лишіть мене в спокої та вертайте конати в калюжі теплої сечі, яка вам здається елітним пивом: ви хто завгодно, але не читач, і ще менше — письменник.
Я підтримав полум’яний спіч Беатріс Нанґа. Т.Ш. Еліман належав не до класиків, а до кумирів. Літературний міф — це як стіл для гри в карти. Еліман сів за нього й виклав три найбільші козирі: по-перше, обрав собі ймення із загадковими ініціалами; по-друге, написав тільки одну книжку; по-третє, безслідно зник. Справді, щоби заволодіти його трупом, слід було втрутитися в гру.
1
Ямбо Уолоґем (1940-2017) — малійський письменник, автор роману «Право на жорстокість» (1968), який був із ентузіазмом сприйнятий критикою, однак згодом Уолоґема звинуватили в плагіаті (Тут і далі — примітки перекладача).
2
Гапакс легоменон (грец.) — щось, згадане один раз. Цей термін вживається щодо слів та виразів, які вживаються лише раз у письмових пам’ятках. Наприклад, оригінальний текст «Іліади» містить 1097 гапаксів.
3
Бузкаші — традиційна спортивна гра в країнах Центральної Азії, під час якої вершники намагаються відібрати одне в одного обезголовлену тушу козла.