Такими — після вечора, проведеного в тенетах Матері-Павучихи, — були мої перші кроки стежиною самоти, обставленою сторінками «Лабіринту жорстокості» Т.Ш. Елімана.
Частина друга. Щоденник, писаний влітку
Щоденнику, я складаю тебе лише з однієї причини: пояснити, як мене виснажив «Лабіринт жорстокості». Істинно великі твори знесилюють — вони мусять знесилювати читачів. Знімати з нас зайве. З великих творів виходиш, ніби роздягнутий догола: авжеж, збагачений, однак збагачений ціною відбирання.
Прокинувшись о першій годині дня, я перечитав роман повністю, натщесерце, позбувшись отрути і чарів Сіґи Д. Це був удар — я ще довго сидів, розчавлений і безладний, у своїй кімнаті. Близько четвертої сусід по квартирі зазирнув, аби впевнитися, що я ще живий. Свій ступор я пояснив мігренню. Станіслас, який на цьому знався (що було не дивно, бо текла в ньому польська кров), засипав мене порадами, як побороти бодун. Хіба можна здолати похмілля від книжки? Якої книжки? І я простягнув йому «Лабіринт жорстокості». Оце ти читаєш? Так. І через цю книжку ти в такому стані? Можливо. Це тому, що вона надто добра, чи тому, що надто погана? Не чекаючи на мою відповідь, він навмання розгорнув книжку. Прочитав дві, три, чотири сторінки. Зупинився. А я поглядом запитав: ну як? Він заявив: тут є мова, я б залюбки читав далі, але в мене політичне зібрання. Я запитав: «Що, анархісти нарешті прийдуть до влади?» — «Ні, — відказав він, — вони скинуть владу». — «А що потім?» — поцікавився я. — «Віддадуть її», — відповів Станіслас. Я запитав: «Кому?» — «Народові», — твердо мовив він. «А хто це — нарід?» — запитав я.
Перекладач пішов, не давши відповіді на моє запитання. Тож я повернувся до книжки — і читав до повного виснаження. Невичерпний текст не відводив від мене уважного погляду, тьмяно виблискуючи, мов місячної ночі череп на цвинтарі. «Лабіринт жорстокості» замкнувся, одразу відкривши можливість продовження — продовження, яке я, цілком може бути, не прочитаю ніколи.
Достатньо було пригадати Сіґу Д., щоби збагнути розв’язку цієї історії. Ні, я не піддамся рішенню, знайденому нашвидкоруч! Книжка розкриється сама. І я знову побачив сумні очі Матері-Павучихи, коли вона віддавала мені цей твір. Знову почув її слова: «Я тобі заздрю, та водночас мені тебе шкода». «Шкода» означало: сходи, наближаючись до таємниці, пірнають у морок, і ти лишаєшся сам, утративши бажання повертатися на поверхню, марноту якої тобі показали, і не маючи сил спускатися нижче, бо ніч поглинула шлях до одкровення.
Я закрив книжку й узявся писати тебе, мій Щоденнику.
Уранці — ритуальна відмітка в консульстві Сенегалу, у відділі університетських стипендій, щоб поновити мою. Відмітка діятиме рік, до наступного липня. За цей час я маю докласти значних зусиль: або знайти справжню роботу, або повернутися до дисертації і написати її нарешті, або жити на вулиці, або стати коханцем заможної дурепи, що обожнює африканські чари й заради них буде мене утримувати, або написати книжку про власний регрес, замаскувавши її під посібник про особистісне зростання. Або сконати. Що ж, нехай відсьогодні щасливо живе славна турботлива батьківщина, що передбачає все необхідне для мого виживання!
Потім я заскочив до бібліотеки, зазирнув до переліку найзначніших новинок 1938 року. Побачив тогочасний «квіт» літератури, поезії та філософії Франції: Жорж Бернанос, Ален, Жан-Поль Сартр, Поль Нізан, Жульєн Ґрак, Жан Жьйоно, Марсель Еме, Анрі Труайя, Єва Кюрі, Антуан де Сент-Екзюпері, Роже Кайюа, Поль Валері... Не більше, не менше. Ані найменшої згадки ні про Т.Ш. Елімана, ні про «Лабіринт жорстокості».
Повернувшись додому, я застав Станісласа й не міг відмовити собі в спокусі знову заговорити з ним про книжку. Він запитав, про що вона. Я не очікував на запитання, яке, треба сказати, терпіти не можу. Та оскільки треба було відповідати, я трохи подумав і видав щось красномовне, помережане словами з великої літери, щось на кшталт: це історія одного чоловіка, Кривавого Короля. Король шукає Владу й заради неї готовий скоїти абсолютне Зло. Та зрештою він розуміє, що всі шляхи Зла ведуть його до Гуманності й Добра.