Наприкінці тієї ночі, перш ніж заснути поряд із ним, я збагнула: Еліман свідомо дав мені ключ до розуміння себе, таким чином відповівши на запитання, які вгадував у мені. Далі я зметикувала сама: він прибув до Аргентини, щоб оговтатися від гіркого досвіду падіння у Франції. Або щоб забути про нього. Це пояснення цілком мене влаштовувало, адже було пов’язане з пихою, самолюбством, самоповагою, честю й гордощами; воно зачіпало всі ті цінності, які, якщо піддати їх сумніву, можуть примусити людину зрушити з місця. У випадку Елімана це було тим більш переконливо, оскільки твір, через який його збезчестили і як людину, і як письменника, був великою книгою. Він про це не казав, але я зрозуміла: він утік до Аргентини так, як тікають від глибокої образи. Гадаю, Corazón, що я закохалася того вечора — але не в нього, а в його незагойну рану. Авжеж, саме таким і був Еліман — відкритою раною, кров із якої текла не назовні, а всередину. Свого роду внутрішня кровотеча. Гейзер навпаки. Я не мала жодного бажання ані лікувати його, ані рятувати. Я просто не була на це здатна. Я спокусилася його тінню — от і все. Як і Ґомбрович до нього, Еліман став моїм коханцем.
Кілька місяців я не згадувала про відповіді, бо гадала, що вже їх знайшла, хоча б частково. Я користувалася проведеним із ним часом, його порадами й досвідом. Він закінчив мою літературну й сексуальну ініціацію, початок якій поклали Сабато й Ґомбрович.
Повернувшись з Берліна, Ґомбрович нам заявив, що вирішив остаточно перебратися до Європи. Обрав він для себе Францію. Ми спонтанно влаштували вечірку, на яку попрощатися з польським маестро прийшли всі його друзі — переважно юні поети й поетки. Ґомбрович попросив мене переспати з ним востаннє перед від’їздом. “Востаннє перед смертю”, — додав він. Я погодилася. Ми цілу ніч кохалися (о, яким же кумедним, хтивим і ніжним сатиром він був у ліжку!), а потім — у властивій йому вкрай дивній манері, — коли вранці пили на кухні каву, він поцікавився, чи дізналася я про причину присутності Елімана в Аргентині. Я здивувалась, бо ж сам Ґомбрович відраджував мене питати про це. І я вказала йому на цю непослідовність.
— Я й досі не раджу тобі питати його про це, — відказав він, як завжди, хизуючись своєю парадоксальністю. — Однак раджу також вимагати від нього правду. Не здавайся. Не думаю, що сюди його привів скандал із плагіатом. Принаймні це не єдина причина. Є щось іще.
— Ти так гадаєш?
— Гадаю? Яке гидке слово! Ні, я не гадаю, я відчуваю!
Ось і все, чим поділився зі мною Ґомбрович. Після цього він вирушив до Франції, де зустрів ту, яка стала його дружиною, Риту, вони закохалися. Його від’їзд засмутив Сабато, він з’являвся на люди все менше — і це було прикро, адже він якраз узявся за останній роман зі своєї неймовірної трилогії[94]. Тож я знову бачилася з Еліманом переважно сама — у кав’ярнях і в нього вдома. Сказане Ґомбровичем останнього вечора відживило мої сумніви. Час від часу Еліман зникав з Буенос-Айреса, ці поїздки ставали все довшими. Він ніколи нічого про них не розповідав, і я знову почала міркувати про справжні причини його присутності тут. Куди він їздив? Що робив під час мандрів? Що було в центрі його лабіринту? Відповіді я не мала. Навіть Сабато, найближчий із його приятелів у Буенос-Айресі, нічого не знав про приватне життя Елімана.
94
Мова про так звану «трилогію Буенос-Айреса»: романи «Тунель» (1948), «Про героїв і могили» (1961, передмову написав В. Ґомбрович) та «Абаддон винищувач» (1974).