Я востаннє спробувала вирвати в Елімана зізнання:
— Чого тобі треба від неї?
Не знаю, Corazón, який у нього був вираз обличчя, адже бачила я тільки спину. Очі дивилися не в мій бік. Однак тіло Елімана лишалося непорушним, ніби статуя з мармуру; і на секунду — лише на секунду, не більше, одну-єдину секунду — я чітко відчула, що все навкруг нас заклякло: стрілки годинника на стіні, траєкторія польоту м’яча на вулиці, слова танго просто посеред мелодії, кров у моїх судинах — навіть дим від цигарки Елімана, здавалось, застиг хмаринкою серед ночі. Та секунда минула не поза часом, а попід часом — і все відразу ж повернулося до звичайного ритму. Еліман довго стояв біля вікна. Закурив другу цигарку. Потім обернувся до мене.
Побачивши його, я зрозуміла, що не тільки він більше ні слова не скаже мені на цю тему, а що і я в подальшому не знайду в собі достатньо мужності для розпитів. Він усміхався — таку усмішку я ще не бачила, та й більше ніколи не бачила на жодному людському обличчі. Застуджений годинник прокашляв десяту вечора. З вуст Елімана не сходила та страшна усмішка, а я відчувала, що не можу поворухнутися, мене, незважаючи на спеку, немов скуло кригою. І коли нарешті усмішка зникла з його обличчя, я відчула неймовірне полегшення.
— Гайда вечеряти, — мовив він. — Я зголоднів. На набережній є декілька ресторанів. Хтозна, можливо, з Ріо-де-ла-Плата долине бриз. Кортить свіжого прохолодного вітру. Людська оболонка така важка... Хотів би я складатися з повітря, назавжди стати приємним легеньким вітерцем, що вишукано пурхав би понад істотами й речами».
Перед бурею спокою не буває.
Учора ввечері, поки ми кохались, я вдивлявся в краплинку поту, що стікала тілом Аїди. Я був над нею. Я шукав її обличчя, однак її поза не дозволяла його бачити. Наше шалене гарцювання випинало її бюст різко вперед, і я бачив чуттєвий вигин її спини. Її довгі коси торкалися моїх стегон і пестили її поперек. У несамовитій напрузі кохання я чітко розрізняв її ребра, складки на животі, обриси грудної клітини, бездоганні бані персів. Поміж цих двох тілесних дюн пірамідкою гордо висилось її підборіддя. Згадана краплина з’явилася на його краєчку.
Повзла вона дуже повільно, невдовзі стала скидатися на сталактит, що загрозливо звисав з підборіддя. Я з тривогою очікував на її падіння. Різкий рух сідницями прискорив її сповзання шиєю — так почалась одісея краплини тілом Аїди. Коли вона пірнула між грудей, я зауважив всередині неї, мов у скляній кулі чаклунки, розпливчасті тіні. Якийсь чоловік слідував за жінкою безлюдною вулицею; чоловік гукав її, але жінка не оберталась, і я не знав — не чує вона його чи ігнорує.
Краплина поволі переповзла на сонячне сплетіння. Я спостерігав за тим, як незнайомець біг за жінкою, спершу неквапом, потроху набираючи швидкості. На бігу він горлав, кидав у тишу вулиці ім’я силуету, який його або не чув, або не мав бажання відповідати; тоді чоловік заридав — видовище було таким сумовитим, я через нього зажурився, на мить здалося, що й сам заридаю, і, певно, так би й сталося, якби я мало не впав і не оговтався.
Тепер, пробившись крізь хащі родимок на животі Аїди, краплина наближалася до пупка; рухи Аїдині ставали протяжнішими, точнішими, спокійнішими, радіснішими — я знав, що це означало наближення оргазму. Я відчував повільні скорочення її піхви довкола мого прутня, повінь росла в ній, біла зоря мала от-от вибухнути й заповнити всесвіт аж до його незбагненних країв. Там, у краплині, посеред вулиці, жінка нарешті обернулась, вона мала прегарне личко, хоч і здивоване тим, що за нею біг якийсь чоловік, вигукуючи її ім’я. А він тим часом добіг до неї. Та замість пригальмувати й зупинитися, він пробіг повз неї, вигукуючи ім’я.
Краплина пройшла дуже близько до краю провалля пупка, однак уникнула згуби падіння. І спускалася до лобка. Аїда перевернулась на спину й прихилилася головою до мого обличчя, повністю вкривши його темною зливою свого волосся. Її тіло здригнулося в останній конвульсії, вона притулилася до мене чолом, її руки схопили мене за голову, міцно стиснули її, і крик, який вирвався в неї тієї миті, вийшов не з вуст, не з гортані, не з грудей і не з живота — він ішов із неї, із усієї неї, у супроводі зітхання, яке нагадало: ніколи мені її не зрозуміти, я завжди буду приречений бути її супроводжуючим або тінню.