Голова Аїдина лежала на моєму плечі, обличчям вона міцно притулилася до моєї щоки. Кімната ніби підлаштовувалася під нас: здавалося, ніби обстава шукала спосіб дихати глибше й спокійніше. Жінка на безлюдній вулиці зрушила з місця. Попереду, як і раніше, біг незнайомець, він переслідував і гукав ту, яку бачив лиш він — свою ілюзію.
Перед бурею спокою не буває. Справжня буря конче сповіщає про себе, вона ніби є своїм власним посланцем; дихає безшумно, тихо, достоту краплина, що повзе жіночим тілом, напруженим від задоволення або болю. Потім буря минає — так, як минає все, залишаючи ілюзію вічної непорушності. Ніщо не постраждало, не було зруйноване — а втім, уже ніщо не лишається на своєму місці.
Аїда повідомила, що завтра (тобто уже сьогодні) не буде доступною. Мала підготувати своє прикриття до маршу.
— Якщо явишся, певно, побачимось уже там. Можна домовитися, де зустрінемось заздалегідь. Наприклад, на площі з обеліском. Марш рушає звідти. Обеліск стоїть на високому постаменті. На постаменті зображений лев. Пропоную зустрітись 14-го о десятій ранку під левом.
Ми обійнялися. Я повернувся додому. Зранку, щойно прокинувся, я написав їй:
Таки піду на демонстрацію. Однак, Аїдо, не шукай мене завтра під левом. Я втілюю не свою пристрасть до тебе, а своє прагнення помсти. Те, що я називаю бажанням, яке тримав у собі цілий рік, є лише прагненням примусити тебе страждати, заплатити за те, що покинула мене. Тепер я розумію, як страждав. Це кінець. Я приїхав сюди в пошуках письменника, який навчить мене бути тим, ким хочу. Він — моя ілюзія. Краще нам зупинитись отут, перш ніж мною заволодіє інша ілюзія: відродити кохання до тебе, хоч насправді я нищу всі згадки про нього. Мені дуже шкода.
Я цілий день чекав на відповідь — але її не було.
Я знову перечитав «Лабіринт жорстокості», і вперше плакав над закінченням книжки. Утім, я давно її знав напам’ять — я читав «Лабіринт» десятки разів, кінець щоразу зворушував мене; однак до цього часу я жодного разу над ним не ридав. Ззовні, на вулиці, було напрочуд тихо. Це було затишшя перед завтрашньою бурею — нарешті мало настати 14 вересня.
«Наприкінці червня 1966 року, — казала гаїтянська поетка Сізі Д., яка, своєю чергою, переповідала це мені у своїй амстердамській квартирі, — в Аргентині революціонери скинули Артуро Ільїю. Владу захопив генерал Онганіа, встановивши нову військову диктатуру. Університет, бари, кав’ярні, клуб, концертні й кінозали — усі ці місцини першими відчули на собі тяжку хвилю моралізаторства. Військові, ясна річ, прагнули контролювати молодь. Тоді я щойно завершила навчання й знайшла собі місце в юридичному відділі найбільшого видавництва в Буенос-Айресі. Уночі я ходила підтримувати своїх університетських друзів. Ця пара відкрила невеличкий незалежний кінотеатр, і я допомагала їм по господарству. Ми показували твори авангардистів. Одного вечора в 1967 році був показ “Фотозбільшення” Антоніоні за новелою Кортасара, якого тоді в Аргентині дуже шанувала молодь. Хтось попередив військових, і вони заявилися, багатьох (у тому числі моїх друзів) арештували, вилучили всі бобіни, які знайшли, і заявили про закриття кінозалу. Того ж вечора я відкрито долучилася до боротьби проти хунти.
Мене кілька разів арештовували, адже я мала коротко стрижене волосся — а це (так само, як і короткі спідниці) військові вважали ознакою зіпсутості жінки. Перуку я носити категорично відмовлялася. Два роки я брала участь у підпільних зібраннях. Деякі й сама організовувала в таємних місцях. Клеїла афіші, зривала заклики хунти, підписувала петиції, дописувала до войовничих журналів, роздавала листівки, щодуху тікала від патрулів, кілька ночей провела за ґратами. Батьки завжди витягали мене звідти, однак продовжувати боротьбу не забороняли. Мама зазнала політичного переслідування на Гаїті. Вона завжди казала: сподіватися, що диктатура стане менш жорстокою, бо їй не чинять опору, — смертельно небезпечна ілюзія, гаптована лінощами.
Зважаючи на всі ці причини, я все менше бачилася з Еліманом. Здавалося, що політична ситуація залишала його байдужим, ато ще й гірше — викликала в нього нудьгу. Усе, що його цікавило — тоді й завжди (думала я), — це знайти ту особу. Він продовжував пошуки й регулярно залишав Буенос-Айрес. Зненацька Еліман видався мені егоїстом, мало не боягузом. Важливими для нього були не кохання, не дружба (чи вважав він коли-небудь Сабато й Ґомбровича за своїх друзів?). Він тримався лише за свої таємниці. А решта, включно зі мною, складало лише умовні декорації, які можна було змінювати, пересувати, прибирати, достоту в театрі.