Ми, — казала собі я, — були не в змозі оживити чи хоча б обманути його самотність. Навпаки, ми допомагали йому ще глибше пірнути в таку рідну для нього самоту. Він бачився з нами лише для того, щоб укотре зрозуміти, як любить її. Ми були маріонетками його ізоляції. Він використовував нас, щоб нагадати собі (і нам), що насправді не мав у нас потреби. Отакі були в мене тоді думки.
Я чесно йому про це сказала. Він відповів, що цілком розуміє мене. І я припинила в нього бувати. Між лютим 1968 року і вереснем 1969 року я бачила його лише раз, та й то випадково, на вулиці. Він помахав мені рукою. Я вдала, що не помітила. Того вечора, згадуючи цей епізод, я спершу подумала, що вчинила правильно; та поступово я змінила думку, стала шкодувати, зрештою загорювала. Та зустріч, Corazón, досі не йде мені з думок, і мені боляче думати про те, що я його проігнорувала.
Політична боротьба тим часом тривала. Сутички бували досить жорстокі, і все ж вона продовжувалась; людей калічили, били, піддавали тортурам — і все ж ми боролися. Декого навіть убили. Та ми продовжували боротьбу. Для мене, як і для більшості молоді в усьому світі, 1968-й став роком політичного прозріння.
Однак із травня 1969 року, коли протести стали значно масштабнішими, а диктатура виказувала перші ознаки слабкості, я почала втрачати інтерес до подій. Тієї миті, коли в мені нуртувала лють боротьби, я раптом відчула втому. Вітер бунтарства дув дедалі сильніше, ті, хто всі ці роки проводив активні дії, бачили надію в масових повстаннях, Кордобасо[97] став вражаючим і жорстоким видовищем бунту принижених — я ж тим часом нудилась. Сиділа, зачинившись у себе, і не робила нічого. Я стежила за демонстраціями, всією душею була разом із ними — але участі не брала. Я втратила снагу до боротьби; бракувало складника, який колись був, а тепер зник. Але чого бракувало, я не розуміла.
З більшістю товаришів по боротьбі я посварилася, бо вони звинуватили мене в дезертирстві. Вони закидали мені, буцімто я брала участь у їхній справі, щоби змити з себе провину буржуазного походження. Багато хто кивав на мого батька. “Аякже, де дивуватися зраді, коли йдеться про доньку американського дипломата! Дивно лише, чому стало зрозуміло так пізно”. І лише пара господарів кінотеатру не відцуралася мене. Та двома місяцями раніше, побоюючись арешту й тортур, вони були змушені поїхати з Буенос-Айреса.
Однієї ночі у вересні 1969 року, поки я готувала собі вечерю, у двері мого помешкання у кварталі Нуньєс подзвонив Еліман. Побачивши його, я не здивувалася. Пригадую навіть, що, перш ніж відчинити двері, я мала відчуття, ніби зустріну старого друга, якого запросила. Він тримав у руках пляшку вина. Кілька секунд я мовчки дивилась на нього. Він також мовчав. Не знаю вже, що тоді думала. Можливо, таке: шкода, що ми обидва німуємо, — або ж інакше: як добре, що ми мовчимо, — чи, може, і таке: нам немає чого сказати. Я відступила, і він увійшов. Вулицею проходив військовий патруль. Я хутко зачинила двері. Еліман не рухався, він був такий великий, що головою торкався стелі. Я пішла попереду й провела його до кімнати. Він простягнув мені пляшку зі словами: “Його треба відкоркувати заздалегідь”.
Дивне було враження: його голос був той самий, однак видався мені іншим. Увесь вечір мене не залишало відчуття, що Еліман не змінився, і все ж був мені невідомий. Він уперше завітав до того помешкання. Я переїхала туди в березні або квітні 1969 року, майже одразу після того, як ми перестали бачитися. Його погляд блукав із книжок на полицях до картин на стінах, з абажура до піаніно, з телевізора до буфету, з кошика з фруктами до маски бога Леґба[98]. Я чекала, поки він завершить цей мовчазний огляд, а потім жестом запросила сісти у крісло.
— Про твоє місце помешкання мені не Сабато сказав. А твоя мати.
— Хто б сумнівався, — посміхнулась я. — Ернесто ще тут не був, хоч і знає, що я живу в цьому кварталі.
— З ним ти теж нечасто бачишся?
— Так, нечасто.
Він мовчки сів. Я влаштувалася навпроти Елімана — тепер я могла краще його роздивитися. І те дивне почуття повернулось: фізично він був такий самий, як і в моїх спогадах. Однак щось невловиме зрушилось у його душі, відбувся якийсь ледве відчутний рух — так, ніби вазу посунули на кілька сантиметрів чи картину повісили вище, ніж зазвичай.
97
Кордобасо — повстання в аргентинському місті Кордоба 29 травня 1969 року проти диктатури Онганіо. Під час жорстоких вуличних боїв між повсталими і військами загинули десятки людей, сотні отримали поранення.