Я запропонувала йому залишитися на вечерю. Прихопивши вино, ми перейшли до столу. Еліман запитав, чи я досі беру участь у спротиві режиму.
— Значно менше.
— Гадаю, тобі треба відпочити. Ти здаєшся мені втомленою.
Я нічого не відповіла. А він повів далі:
— Здається, я знайшов людину, яку шукаю тут уже двадцять років. Скоро ми будемо разом. Після цієї подорожі справу буде виконано, і я зможу повернутися додому. І це буде остання моя мандрівка — велике повернення. Тож я прийшов сказати тобі кілька слів, прочитати кілька сторінок, покохатися з тобою, якщо ти досі хочеш цього так, як хочу я, а потім...
— ...попрощатися зі мною, — пробурмотіла я. — Авжеж, я вже зрозуміла...
Відповідь Аїди прийшла тільки ввечері 14 вересня, уже після подій того дня. Я курив у дворику шпиталю, коли отримав повідомлення:
Помста — страва непоживна. Бо якщо навіть з’їси її — не перетравиш. Це страва, яку не приймає шлунок. Ти її виригав. Сподіваюся, почуваєшся ліпше. Дьєґане, ти вже помстився. Повернув мені ляпас, який я дала тобі рік тому. Тепер ми квити. Нині мені відомо, як це: бачити, як іде той, кого хочеш утримати біля себе. Утримати ще хоч ненадовго. Ні, утримати назавжди. Коли я повернула тебе, то збагнула, що не втрачала ніколи. У глибині душі я вперто зберігала згадку про тебе. І не просто згадку, а надію на те, що одного дня, хтозна, ми знову... Яка ж я була дурна. А втім, хто з нас не дурний?
Я ще три дні буду в Дакарі. Хочу побачити, чим продовжиться цей неймовірний день, який приніс стільки надії! Сподіваюся, ти не зіпсуєш усе, намагаючись побачитися зі мною. Сподіваюся, що ти далеко, недоступний, шукаєш письменника, який укаже тобі майбутній шлях. Сподіваюсь також, що тобі стане галантності не відповідати на це послання. Не намагатися щось пояснити мені. Не виправдовуватися. Бо якби ти це зробив, якби піддався слабкості сантиментів, усі ті вдячність і ніжність, які я цієї миті відчуваю до тебе, усе те кохання, яке відчуваю до тебе, перетворилися б (і цього я тобі не подарую) на глибоку зневагу, наймерзенніше з почуттів, яке бруднить як того, хто його відчуває, так і того, хто його викликає.
Гадаю, я ще ніколи не писала речення довше за попереднє. А це про щось каже. Бувай.
Я кілька разів перечитав повідомлення в погано освітленому дворі шпиталю. Минуло багато хвилин, я намагався стриматися, і все ж не міг не написати:
Аїдо, мені твоя гордість відома. Ти належиш до тих, утішати кого означає нагадувати їм, що вони щось отримують, мов отруту. Та я не буду тебе втішати. Хоч ти цього й не хочеш, я все ж поясню тобі. Я не намагався помститись. Просто не хочу мститися в майбутньому. Я рятую нас від саморуйнування. Я...
Аїдо, усе, що тримав у собі цілий рік, воліє вийти назовні. Я хочу висказати тобі все: як мені тебе бракувало, як я страждав від згадки про тебе, як я, як ти, як ми, і т.д. Тож я напишу для тебе довгий текст, хоч і не знаю, з чого почати. Фрази в моїй голові плутаються. Я виснажив усі регістри, усі стилі, усі тони й напівтони, усі слова...
У мене таке враження, що кожне речення, кожне слово не потрапляють у ціль. Я пнуся щосили, вимагаючи щораз іншого: більше глибини, більше точності, більше правдивості. Слова тікають від мене, тікають від себе: вони ховаються від власних значень. Вони виснажені, втомлені моєю тиранією. Кожна нова спроба утворює ще ширшу відстань між їхніми реальними можливостями та дійсністю внутрішнього досвіду. Однак слова зраджують не так мене, як себе. Слова вкорочують собі життя.
Уже дуже скоро, втомившись чи втративши всі сподівання (а може, ностальгуючи за самотою), я перестану чіплятися за тебе й побачу — зі свого безформного кавалку суші, що поволі пливе до центру океану, або ж зі свого нового острова, — як віддаляється твій берег або те, що я вважав за берег, але що було, без сумніву, лише шматком ґрунту, рухомим атомом серед безлічі інших атомів; шматок, що, як і я, просувається до мису, який не має координат. Аїдо, це була не помста. Це було прагнення зберегти те...
Я прибрав текст. Задовго. Смішно й надто емоційно. А правда була в тому, що серце до подібних зізнань у мене тоді не лежало. Цей день виснажив мене, позбавив будь-якого потягу до слів. Аїда мала рацію: краще було мовчати.
Якраз цієї миті до мене підійшов Амаду, брат Шерифа Нґайде. Його я попередив першим. Він був єдиним членом родини Шерифа, з яким я зберігав контакт.
— На нього чекають довгі роки одужання й відновлення сил. Він уже ніколи не буде таким, яким ми його знали. А втім, він живий. Живий завдяки тобі. Усі наші вдячні тобі. Я триматиму тебе в курсі. Ніхто й уявити не міг, що така людина, як Шериф, могла б...