Амаду не договорив, та я зрозумів його думку. Перш ніж повернутися до шпиталю, він міцно потиснув мені руку. А я розчавив цигарку об стіну і вслухався в місто. Після вогнів і полум’я останніх годин воно здавалося на диво тихим. Місто віддавало розжареним металом, опаленим асфальтом і порохом. Дакар ніби жадібно вдихав свіже повітря після того, як дим і газ позбавили його сонячної днини. 14 вересня таки відбулося. Як і передбачали, натовп був величезний: близько півмільйона осіб вийшли на вулиці Дакара. У багатьох кварталах їм було затісно, тож почалася штурханина, більше сотні людей отримали важкі поранення, троє з них перебували в комі — однак ніхто не загинув. BMS уже закликали до повторної акції наступного дня — щоб остаточно схилити уряд до своєї волі. А урядовці, здавалося, були вражені розмахом подій, тож закликали активістів та лідерів BMS провести вночі переговори. Тож на нас чекала довга ніч. Ніхто не знав, що чекатиме на нас над ранок.
Мені пощастило. По-перше, повідомлення Шерифа я прочитав одразу ж, як він мені його надіслав. А по-друге, інтуїція мене не підвела. Вистачило кількох секунд, щоб зважитися. Та й час грав на мою користь.
Уранці, близько дев’ятої, коли я готувався вийти на вулицю, Шериф написав мені довжелезне послання: «Зрештою, я вирішив піти на демонстрацію. Я мушу виправити помилку — бо в усьому винен я. Це ж я їй на це натякнув! Ми були в мене вдома. Щойно з новин ми дізналися про те, що триста юних сенегальців загинули в морі, намагаючись у човнах доплисти до Європи. “Рушати у таких умовах, усвідомлюючи високий ризик загибелі — хіба це не самогубство?” Так я їй сказав. Я був настільки розлючений злочинами й байдужістю наших політиканів, що дозволив собі безвідповідальні слова. Я заявив, що в такій країні, як наша, самогубство є жахливою політичною акцією — однак украй ефективною; й ефективною саме тому, що вона жахлива; можливо, це єдиний можливий спосіб достукатися до наших керманичів. “Самогубства час від часу змінюють хід історії: згадаймо Могамеда Буазізі в Тунісі в 2011 році, Яна Палаха в Чехословаччині в 1969-му, в’єтнамця Тхітя Кванґа Дика в 1963 році — я вже не кажу про легендарне самогубство жінок у Ндері, які вирішили не здаватися колонізаторам і спалили себе в хатині[99]. Усі ці самогубства стали потужними вибухами, вразили людство, мали політичні наслідки. Можливо, зневіреному населенню наших злощасних країн лишається тільки це. Можливо, саме це повинна робити молодь: убивати себе, бо їхнє життя аж ніяк на життя не схоже...”
Я кинув ці слова їй в обличчя, піддавшись емоціям, але Фатіма сприйняла їх серйозно, не забула про них. Того дня, коли вона вчинила той акт, за двадцять хвилин вона зателефонувала мені й сказала, що я мав рацію: це і є третій шлях, який ми шукаємо, — шлях самопожертви, не метафоричної чи часткової, а конкретної, усвідомленої, свідомої й абсолютної самопожертви; офірування власним життям. Тоді я не зрозумів, що вона хотіла цим сказати. Лише коли побачив кадри з місця її загибелі, я все збагнув. А ти, Miňelam, ти розумієш? Я винен. Прямо чи непрямо, але я підказав їй цей шлях, підштовхнув до нього. Через мене Фатіма вбила себе в прямому ефірі соцмереж. Причепила телефон напроти себе, ввімкнула відео — і розпочалося жахіття. Усі ці останні дні я намагаюся переконати себе, що я не винен. Марно, надто сильно болить. Щоночі я марю Фатімою. Я вже не сплю. Я більше не можу. Я винен. І заплатити за це можна тільки в один спосіб. Учинити так само. Тож прощавай, братику. Одного дня ти таки станеш талановитим письменником. Так має бути. Я вневнений у цьому. Я сподіваюсь на це».
Прочитавши це, я на мить ніби закам’янів. Потім спробував зателефонувати Шерифові — звичайно, він не відповідав. Тоді я стрибнув до татової автівки і, мов навіжений, помчав до кварталу «Свобода». Я одразу вирішив, що, зважаючи на кількість поліціянтів і людей на вулицях міста, Шериф спробує спалити себе живцем не перед Національною асамблеєю, як Фатіма Діоп, а в себе вдома.
Певно, я багато разів порушив правила дорожного руху. Дивом нікого не збив. За два кілометри від домівки Шерифа натовп, який збирався рухатися до площі з обеліском, став надто щільним, щоб продовжувати рух автом. Тож я абияк припаркував машину та кинувся бігти, відчуваючи, як калатало моє серце. Добіг я десь за десять хвилин. Охоронець спершу відмовлявся пускати мене, однак зрозумів, що я не жартую. Він відчинив мені й біг за мною по сходах. Шериф жив на четвертому поверсі, але вже з другого я почув його крики й відчув жахливий дух паленого м’яса. Ми з охоронцем удвох виламали двері помешкання, а сусіди, перелякані криками, смородом і димом, висипали на сходовий майданчик.
99
Буддистський чернець Тхіть Кванґ Дик (1897-1963) здійснив акт публічного самоспалення на знак протесту проти антибуддистської політики тодішнього президента В’єтнаму. Як наслідок, відбувся путч, президента вбили. Село Ндер розташоване на півночі Сенегалу. У 1819 році мешканки села, щоб не потрапити до рук мавританських загарбників, масово наклали на себе руки.