Охоплений полум’ям Шериф катався по підлозі. Він шалено лементував — ніколи не думав, що людина здатна на такі звуки; ці крики висловлювали не лише фізичний біль, а саму сутність страждання — сліпого, безмежного, безтямного, а Шериф, як це буває в ритуалах, пов’язаних із трансом і демонами, був лише медіумом, через якого цей біль виходив. За мить лемент став таким відчайдушним, що подумки я відділив його від тіла Шерифа. Ні, таких звуків він не міг видавати. Кричав не він, а біль, абсолютний біль, що звивався в ньому, мов звір у пастці чи божество на дні океану. Біль уже не задовольнявся тілом Шерифа — він прагнув вирватися з нього, мов із тюрми. Тіло мого друга стало надто тісним для ревіння, яке гучнішало, і здавалося, що воно от-от вибухне й знищить усе на своєму шляху.
Килим під Шерифом став займатися. Я кинувся в спальню, зірвав з ліжка ковдру й простирадла та, повернувшись, накинув їх на Шерифа, чиє верещання перелякало весь поверх. Тим часом охоронцеві стало клепки вибігти в коридор і схопити один із вогнегасників. Я ж намагався повністю закрити тіло ковдрою. Охоронець зайшов до кімнати й вилив на нас із Шерифом потік холодної піни. Сусіди стали поливати нас водою із цебер. За кілька секунд людина-смолоскип згасла.
Тіло лежало ниць. Криків уже не було, однак щось нестерпне гойдалося в миттєвій тиші — мов зі свіжої рани воно стікало смердючою рідиною: так пахне палене людське м’ясо. Під тиском жару, здавалось, підлога під тілом стискалась — і ми стискалися разом із нею, відчуваючи тяжкість у грудях і гіркоту в роті. Спалені клапті шкіри прилипли до килима. Дим виїдав очі. Я відійшов від тіла і спробував викликати «швидку». Та мені повідомили, що всі автомобілі чатували довкола маніфестантів. Через перекритий рух пожежники теж не могли дістатися швидко, та й у них було досить справ, через пожежі, які весь день спалахували в різних частинах містах.
Саме тоді, серед загальної паніки, один із сусідів згадав, що за кілька хвилин від будинку є приватна клініка. Ношей не знайшли. Трьом чоловікам нарешті вдалося підняти Шерифа — на щастя, ковдра приховувала його тіло від наших очей. Перший із чоловіків заявив, що підхопить його під плечі; другий визвався взятися за талію; третій — за ноги. Коли вони понесли його, мов у короткому жахливому видінні, я подумав, як ці здоровані ледве піднімають скалічене, потрощене тіло; як плоть розповзається під їхніми пальцями — а вони ледве зрушують його в бік виходу. Я заплющив очі, щоб хоч на мить позбавити себе цієї нестерпної дійсності. На щастя, сталось інакше. Троє чоловіків таки підняли тіло Шерифа й швидкою ходою вийшли з квартири. Я слідував за ними. Ніхто з нас і гадки не мав, чи він ще живий. Руки мляво погойдувались у такт крокам. Я бачив його палену плоть, бридку, червоного й чорного кольору...
У клініці, не гаючи часу, взялися за Шерифа. Я відразу попередив Амаду — він учився з нами у військовій школі, тож я мав його номер. За пів години він з’явився з батьками Шерифа. Тоді почалося довге й болісне чекання. Амаду розповів, що Шериф записував свій вчинок — самоспалення відбувалось онлайн на його профілі у Фейсбуці, а друзів у нього було чимало, адже мій друг дуже часто викладав тексти й відеозаписи з філософськими й політичними роздумами. Амаду прибрав запис зі сторінки, та деякі користувачі зберегли його, тож він, незважаючи на приватність, уже розійшовся по різних каналах. Амаду сказав, що бачив як ми з охоронцем (хоч упізнати нас у тому рейваху було годі) виламали двері й увійшли. Перш ніж облити себе бензином і підпалити, Шериф ледве чутно вимовив фразу, одну-єдину фразу мовою волоф: «Fatima lay baalu, na ma sama njaboot baal» («Прошу пробачення у Фатіми і своїх рідних»). Мені не стало сили дивитися те відео.
Тож я чекав у клініці разом із рідними Шеріфа. Через три години нам повідомили, що його перевезуть до шпиталю, у відділ великих опіків. Він був поміж життям і смертю, опік сягнув третього рівня небезпеки. М’які тканини нижньої частини його тіла були практично повністю знищені.
Тим часом великий марш 14 вересня гудів і вирував на вулицях Дакару. Більшості демонстрантів ще не було відомо про вчинок Шерифа. А інші, дізнаючись про це, називали його відчайдушним актом мученика. Мало кому спадало на думку, що йшлося про каяття, хоча, щоб зрозуміти свою провину й дійти до кінця визначеного собі покарання, теж треба мати неабияку мужність. Такий урок дав мені мій нещасний друг: бути сміливим і робити все необхідне.