— Бажання знищити себе своїм же твором не конче є ознакою покори. Позірне прагнення небуття може на ділі виявитись гординею... А втім, чекай: ти сам вже читав цей «Лабіринт»? Думаю, ні — ти сам щойно сказав, що книжку вже кілька десятиліть ніхто не бачив.
— Я її знайшов.
І розповівши про ніч, проведену з Сіґою Д., я вийняв з кишені книжку. Мусімбва, перш ніж взяти до рук «Лабіринт», зирнув на мене пильно, ніби хотів пересвідчитись, що я не викину якийсь коник. Тоді я сказав, що піду прогуляюсь, поки він читатиме роман. І він миттю розгорнув книжку.
Я залишив його й пішов провокувати паризьку ніч — її жар, могутні ріки пива, щиру радість і щирий сміх, її тяжке зілля та її ілюзії, ніби живеш вічно або тільки цієї миті. Невдовзі мене охопила й пригасила меланхолія довколишнього свята. Я ніколи не вмів святкувати надто довго. Колективні радощі, масові гуляння, надто палкі поривання часто пригортали мене безнадійним спліном. Варто було напитися чи зрадіти чомусь, як перед очима миттєво поставав їхній жалюгідний спід. Як наслідок, я завжди тішився недовго, щоб уникнути смутку: смутку до свята, смутку після свята, смутку свята, що неодмінно має добігти кінця (ця мить така ж огидна, як і та, коли з обличчя сповзає усмішка) — словом, тієї частки загальнолюдської зажури, з якою, мов з тінню, кожен воює, як може. З часом мені вдалося звикнути до такого свого талану. Та іноді я свідомо ігнорував свою долю і з безтурботним шаленством кидався в полум’я сторчголов. Хоча, треба визнати, частіше внутрішній відплив відтягав мене від нестями. Так сталося й цього вечора. Я сів на лавку, прагнучи тільки одного: підвестися з неї якомога менш пригніченим — зрештою, взагалі підвестися. Урешті-решт, я глибоко зітхнув і легко, мов свічка, пірнув у щедро змащену дупу світу — кожному свій Паскаль.
Література явилась мені в подобі пані вбивчої вроди. Я, запинаючись, сказав, що шукав її. Вона посміхнулась жорстоко й заявила, що не належить нікому. Тоді я став на коліна й благав: «Проведи зі мною хоч ніч! Лише одну ніч!» Та вона мовчки зникла. З рішучістю і зарозумінням кинувся я їй навперейми: «Я спіймаю тебе й посаджу собі на коліна! Я примушу тебе дивитися мені прямо в очі, не відводити погляду! Бо я — письменник!» Та дорогою в мороці ночі конче трапляється мить, коли голос віддається луною і б’є вас, мов канчуком; і ви усвідомлюєте (або пригадуєте), що самої волі замало, та й таланту замало, й амбіцій замало, і власної манери замало, і величезної кількості прочитаних книжок замало, і слави замало, і широкого кругозору замало, і мудрості замало, і громадянської позиції замало, і терпіння замало, і чутливості до чистого життя замало, і відходу від суспільного життя замало, і віри у свої прагнення замало, і детального занурення в дійсність замало, і розуму замало, і почуттів замало, і стратегії замало, і товариськості замало, і навіть коли є що сказати — однаково цього мало, так само, як мало й напруженої праці; утім, голос каже, що все перераховане може бути — і, звісно, часто є обов’язковою умовою, атрибутом, силою, однак додає одразу, що зазвичай всіх цих якостей недостатньо, коли йдеться про літературу, адже письмо повсякчас вимагає більшого, більшого, більшого!.. Потім голос замовкає, залишає вас наодинці, посеред шляху, серед луни чогось іншого, чого бракує й що вам не вдається спіймати — і серед мороку ночі, де немає певності у світанні, ви завжди пишете щось інше, не те, що варто писати.
Минуло ще дві години — а я все мріяв. Випробування добігало кінця. Мов дикий звір серед хащ, я знайшов у собі сили обтруситися та відірвати себе від лавки метафізичних насолод. Я повернувся в африканський ресторан. Гравець на корі досі видобував вічні акорди зі свого інструмента. Мусімбва сидів за тим самим столиком. Йому залишалося декілька сторінок. Я замовив міцну каву й завмер в очікуванні. Через двадцять хвилин він підвів на мене очі — сповнені переляку й захвату — і зронив: «Хай йому грець, а продовження є?» Я сказав, що, наскільки мені відомо, немає. Смуток затьмарив його погляд, і я замислився, що викликало його: болісне завершення «Лабіринту жорстокості» чи його прозора краса? Якусь мить ми сиділи зажурені й мовчазні. Патрон, вибачившись, сказав, що мусить зачиняти заклад, музикант уже складав свій інструмент, Мусімбва заплатив, і ми вийшли.