А окрім пошуків свого кохання, політичної справедливості й розчарувань, до яких такі пошуки неминуче мали привести, я мусив вистежити Елімана, узяти слід його твору. Моє життя, як і будь-яке інше, скидалося на низку формул. Точно розставити ступені, правильно прописати всі літери, визначити невідомі і звести все до одного складного цілого — і що лишається? Література. Завжди лишалась і лишатиметься література. Незручна, мов відповідь, мов проблема, мов віра, мов сором, мов гордість, мов саме життя — література.
І щойно я це збагнув — точніше, прийняв, — як прийшло прощальне повідомлення від Аїди.
Батько дозволив взяти авто на кілька днів. Він не питав, куди я їду. Не питала і мама — вони ніби здогадалися, що нарешті я візьмуся за справжню причину свого візиту. Я сподівався прибути до смеркання.
«Тієї ночі він прочитав мені заспів невідомої мені книжки, — казала гаїтянська поетка Сізі Д. — Так, Corazón, саме тієї ночі. Ми кохалися — чи, точніше, він кохався зі мною, кохався так, що, здавалося, не залишалося нічого ні від любові, ні від мого тіла, ні від моєї душі, які тієї миті складалися в одне ціле. Не було нічого, чого б він у мені не пізнав і чого б не дав мені пізнати в собі. А тоді він зачитав мені кілька перших сторінок. Гадаю, та мить була найсумнішою і найпрекраснішою в моєму житті. Прощання він забарвив у кольори істини. Мені було і приємно, і важко водночас слухати, як Еліман читав ті сторінки. Було враження, ніби він зачитував свій заповіт. Уперше, відколи ми зустрілися, я відчувала його готовим розповісти мені всю правду — і мене засмучувала ця неочікувана відкритість. Здавалося, ніби він вибачався за те, ким був, за те, що був таким. Я ненавиділа його натуру, його мовчання, його минуле, оповите туманом таїн. Найбільшим моїм бажанням було, щоб він відкрився мені. Але не того вечора й не так. Людина, настільки прив’язана до своєї самотності, виходить зі своєї тіні лише тоді, коли чує гучний поклик — останній поклик. Тож він вийшов востаннє, він показався мені. Та хто його добре знав, не дав себе обманути — правда була очевидна: Еліман уже перетворювався на тінь, яку готувався в собі прийняти. Я не хотіла користатися з його слабкості, хоча він свідомо опустив забороло, я не хотіла спустошувати його. Він був у моїй владі. Тобто я хочу сказати: його душа була в моїх руках. Досить було простого запитання, щоб дізнатися, навіщо він тут, що так довго шукає. Однак я промовчала. Певно, ти міркуєш: чому? Тривалий час я теж не могла зрозуміти. Гадаю, Corazón, я просто знітилася — знітилася, опинившись віч-на-віч з правдою Елімана. Або з його болем. Певно, це одне і те саме.
— То ти його ні про що не запитала?
— Чому ж, трохи таки розпитала. Мені відомо, що він прибув до Аргентини в 1949 році на кораблі. Відомо також, що війну він пережив у Франції, спершу в Парижі, потім у селі серед Альп, де брав участь в Опорі. Відомо, що під час Визволення він ненадовго повернувся до Парижа, а потім три роки мандрував різними країнами знекровленої війною Європи: був у Німеччині, Данії, Швеції, Австрії, Швейцарії та Італії. А в 1949 році перебрався до Аргентини. Я припускаю, що післявоєнні роки блукань Європою поклали початок пошукам, які потім упродовж тридцяти років він вів у Латинській Америці. Він розповідав усе це мені неспішно, щоразу роблячи паузи, аби я могла ставити нові запитання. Усю ніч я була в його обіймах. На світанку ми пили каву. Він поцілував мене й сказав не полишати літературу.
— А потім?
— Пішов. Він поїхав, а через кілька місяців мені запропонували роботу в Парижі, і я поїхала теж. Тоді я зрозуміла, що та ніч була його прощанням з Аргентиною. Я також прощалася. Тепер, коли згадую, жалкую лише про одне, непоставлене запитання, можливо, єдине, яке варто було поставити: чи бракувало йому рідного краю... Дуже кортіло його про це запитати, однак ми вже не побачились. Усі наступні роки я не полишала спроб це зробити. Спершу під час відпусток. Я залишала Париж, поверталась до Аргентини, блукала Буенос-Айресом, зазирала до танго-барів, ходила набережними та бідними кварталами. Будинок у Барракасі, де він мешкав, знесли в середині 1970-х. Відвідувала я й столиці інших латиноамериканських країн. Щоразу під час подорожей бачилася зі своїм старим учителем Сабато — ми розмовляли про минуле, про давні літературні вечори, під час яких познайомилися, про Ґомбровича (якого у Франції я так і не побачила, бо він помер у 1969-му, незадовго до мого приїзду). Обов’язково згадували Елімана. Сабато знав не більше за мене. Еліман попрощався з ним напередодні нашої ночі. Не залишив адреси, не дав жодної підказки, куди вирушає. У Буенос-Айресі Сабато його більше не зустрічав. А коли я питала, чи не вважає він дивним те, що Еліман стільки років був присутній у наших життях і раптом так легко з них зник, Сабато погоджувався: авжеж, дивно, але не всім людям потрібна компанія. Що було далі, тобі відомо: зрештою я попросила, щоб мене перевели в Дакар, де планувала продовжити пошуки, а там я зустріла тебе, мій янголе, Corazón...»