Завершивши розповідь гаїтянської поетки, Сіґа Д. одразу повела власну:
— Вислухавши її, я склала список тих, кого Еліман міг так уперто шукати. Їх було небагато, Дьєґане, лише троє: його друг і видавець Шарль Елленштейн, його батько Ассан Кумак і, нарешті, хоч це й здається неймовірним, його мати Моссана. На мою думку, найбільш вірогідний варіант — його батько. Невідомо, чи вдалось Еліманові знайти його могилу. Може бути, що Ассан Кумак не загинув під час Першої світової, а з відомих тільки йому причин подався в Аргентину. Може бути також, що Еліман відшукав його й пішов за його слідом. Тож уся Еліманова таємниця може виявитися тривалими пошуками батька. Та може бути і так, що до Аргентини Еліман вирушив у пошуках невідомої нам особи, скажімо, жінки — прекрасної жінки, яку зустрів під час або після війни і яку покохав. Авжеж, Дьєґане, таке теж варто припустити. І все ж залишається одне важливе запитання: чому він перестав писати своїй матері й моєму батьку? У мене є гіпотеза: поки був у вигнанні, він таки писав їм, але негідник-батько знищував листи, як знищив лист, що супроводжував примірник «Лабіринту жорстокості» в 1938 році. Після зникнення Моссани провину за її божевілля та їхні страждання він покладав на Елімана. Тому й нищив листи, не відповідаючи. Певно, Еліман так і не довідався про зникнення матері. Звісно, я можу помилятися. Хтозна, можливо, Еліман перестав писати, бо не хотів мати нічого спільного зі своїм минулим. Можливо, хотів усе забути. Однак я думаю, що радше мій тато знищував листи. Ну ось, Дьєґане, тепер тобі все відомо.
— Усе? Точно все?
— Абсолютно точно. А ти чекав на щось інше?
Так ми зустріли світанок у Амстердамі.
О третій дня я виїхав із Дакара. На площі Совето перед Національною Асамблеєю, де наклала на себе руки Фатіма Діоп, тривала демонстрація. Із собою я взяв кілька речей, які можна було обміняти, записник, «Лабіринт жорстокості» та диск із піснями «Супер-Дьямоно». Я сподівався доїхати до смеркання.
Четверта біографема
МЕРТВІ ЛИСТИ
Париж, 16 серпня 1938 року
Люба матусю, любий дядечку!
Ось уже більше року, як у вас немає від мене новин, і ви, певно, вважаєте, що я про вас забув, як зазвичай чинять наші, які, поїхавши до іншого краю, стирають із пам’яті своє минуле, свою землю, свою родину. На перший погляд, я так і вчинив, а втім, мені байдуже до чужих поглядів. До того ж, я сподіваюсь, що, прочитавши цей лист, ви пробачите мені тривалу мовчанку. Не минає й дня, щоб думками я не линув до вас, не минає й ночі без снів про вас. Ви зі мною всюди. Особливо ви, мамо. Сподіваюся, що ви мене зрозумієте.
Париж, 13 квітня 1917 року
Моссано, любове моя!
Після мого від’їзду минуло більше двох років. Чому ж я тобі не писав? Бо не хотів, щоб ти плакала. Бо й сам плакати не хотів. Від того, що коїться тут, будь-хто заплакав би. Тут — війна. Я думав, що повернуся швидко, я тобі це обіцяв. А тепер не знаю, чи повернусь взагалі. Тут холодно. Тут дощ. Тут багато африканців. Нас кличуть стрільцями. Ми перемовляємось. Гріємось одне об одного. Але вночі кожен лишається сам на сам зі спогадами, жалями й страхом. Кожен знає, що, можливо, уже не побачить свій рідний край.
Трохи більше двох років тому ви проводжали мене, коли з єдиним своїм другом я вирушав на пошуки свого батька на північ Франції. Я шукав його всі ці два роки. Шукав заради себе; але шукав і заради вас. Його відсутність залишила в серці кожного з вас провалля з любові або гіркоти, яке я не міг заповнити й жертвою якого часом ставав. Щодо мого власного серця, то примара батька викликала незліченні запитання. Усе, що ви мені про нього розповідали, мало б викликати в мене ненависть — і я справді ненавидів його. Однак незнайому людину ненавидіти непросто; і ще складніше — якщо це ваш тато. Ця недоконана ненависть поступилася почуттю, назвати яке я не в змозі, хоч і пізнав усі на світі слова.
Мені бракує тебе, бракує й нашої дитини. Хоч я її і не бачив. Зараз їй мало б бути два роки. Мені невідомо, хлопчик це чи дівчинка. Та якщо я тут сконаю, що вона думатиме про мене? Батько, який залишив її? Герой, що загинув на війні? Боягуз, який утік від власної родини? Що ти розкажеш їй? Що розповість їй мій брат-близнюк, який ненавидить мене? Не знаю. І ця непевність більше, ніж страх, більше, ніж війна, убиває мене.