Я не ненавиджу свого батька. Принаймні вже не ненавиджу. Бо я вже маю батька — вас, дядьку Усейну. Мені ніколи не бракувало свого біологічного батька, однак кортіло знати, який він був, чого досягнув, що з ним трапилося; я хотів зазирнути йому в душу. Тепер я знаю: він відчував страх. Отже, він був людиною. Він зробив свій вибір і, зрештою, закінчив у страху, принаймні коли писав цього листа. Тож він був лише людиною, не більше. Тому насамкінець я подумав про вас обох і про себе.
Як би мені хотілось обійняти вас двох! Сказати, як я люблю тебе й моє дитя. Вибачитись перед вами. Не за те, що пішов, а за те, що вважав, буцім війну можна легко пережити. Я помилявся. Війну не можна пережити — навіть якщо виживеш. Байдуже — виживу я, повернусь чи загину й залишуся тут, — щось у мені вже померло. І все, що лишається в мені живого — це твій образ, Моссано, образ дитини, яку я не знаю. І все ж вона мені сниться. Скажи їй, що вона сниться мені щоночі, щодня, навіть під час боїв. Під Верденом, серед полум’я й крові, я бачив її перед своїми очима.
Друг, який вирушив разом зі мною, — мені як брат. Він також утратив батька на війні. Тому й розуміє мене. Його звати Шарлем. Він допомагав мені в пошуках. Саме він наполіг на тому, щоб ми відшукали слід мого батька. Я був у відчаї, а він сказав: «Елімане, поїхали ще до оцього села, а потім ще до отого містечка, що далі». Тож ми прибули до містечка на півночі Франції, у департаменті Ен. Недалеко від того місця, де відбулася битва Шемен-де-Дам[100]. І знайшовся там військовий цвинтар. А ще — невеличкий музей. І я знайшов там лист.
За кілька днів почнеться велика битва. Чимало африканців підуть в атаку. Білі офіцери обіцяють велику перемогу, дуже важливу для Франції. Прийшов час слави для колоніальних військ. Час слави для негрів. Гадаю, їхньою мовою «час слави» означає «час смерті». І я готуюсь до цього, хоча чи можна насправді до чогось приготуватися? Цей лист я хотів би написати тобі до... власне, до чого?
Сумнівів я не маю: йдеться про мого батька. Не знаю, чому він не надіслав цей лист. Можливо, писав його для себе. Сподіваюсь, отець Ґрезар зуміє точно передати вам його слова. Щодо мене, то, прочитавши їх, я довго ридав, а потім повернувся разом зі своїм другом і взявся писати книжку, яка прибуде до вас разом із цим листом. Часу на книжку знадобилося чимало. Це мій перший твір, я збираюсь писати й інші. Якщо в отця Ґрезара не буде часу, щоб вам його перекласти, я сам вам читатиму, як повернуся. Бо я сподіваюся невдовзі повернутись — хочу, щоб ви мною пишалися. І ви будете пишатися, я обіцяю. Я повертатимусь не вкритий ганьбою і гнаний. Я повернусь, як значна особа — письменник. Моліться за мене.
Моссано, любове моя, я обіймаю тебе. Обіймаю й наше дитя. Обіймаю і свого брата, хай що він про мене думає. Даруйте мені. Моліться за мене.
Еліман Мадаґ
Частина друга. Самотність Мадаґа
У Мбурі, перш ніж звернути на дорогу до Фатіка, що тягнеться в саме серце країни й аж до рідного селища Елімана, я зупинився, щоб підживитися, заповнити бак і трохи відпочити. У фургончику я купив чашку кави «Туба», потім умостився зручніше й переглянув свою електронну скриньку. Поряд із коротким повідомленням від Станісласа, який питав, що в мене нового, та рахунком за електрику я знайшов оцей лист, надісланий вчора:
«Фею,
Пишу тобі з місцини, звідки родом усі мої твори, хоч я завжди гнав від себе цю думку: мова про недокопану криницю. Побоюючись чи, навпаки, сподіваючись, я вважав її зруйнованою ще багато років тому. Бо решта будівель довкола були або зруйновані, або закинуті. Хата наша завалилася; лишаються самі сумні стіни, заходити в які бояться навіть примари. А недокопана криниця, криниця моєї зажури — на місці! Якби я був містиком, то сказав би, що вона чекала на мене, знала про моє повернення, і ця впевненість дозволила їй чинити опір піску та людській дурості. Однак я — не містик. Криниця ще тут, от і все, і я також тут.
Пишу тобі ізсередини, сидячи навпочіпки, як і раніше. Байдуже, що голова бовваніє над краєм, байдуже, що я давно виріс, — я досі почуваюся тут зануреним у просторі і своєму страху. Саме тут я перестав бути дитиною (хоч це й не означає, що автоматично я став чоловіком, ба’ ні, навпаки: згодом я зрозумів, що тієї ночі в криниці я втратив шанс стати справжнім чоловіком). Саме тут я став Звіром, спітнілим після тривалих гонів. Напевно, тут я й письменником став. Коли ми бачилися з тобою востаннє, ти запитав, чи відоме мені коріння мого письма. Я відповів, що відоме, хоча детально не пояснив. Сьогодні я розповім деталі.
100
Шемен-де-Дам (дослівний переклад — Дамський шлях) — дорога в департаменті Ен. У 1914-1917 роках тут відбувалися запеклі бої Першої світової, у тому числі битва Шемен-де-Дам (квітень-червень 1917 року), під час якої з французького боку загинуло близько 200 тисяч вояків.