Тривалий час я вважав, що причина, через яку в кожній моїй книжці виникали глухі, була та сама, яка привела мене до письменницького покликання (яке дурне слово!): я вирішив писати, щоб пробити свої слухові перетинки, однак двадцять років тому тут, у цій криниці, мені це не вдалося. Деякий час я писав украй гучними словами, аби заглушити жахливий гул пам’яті — таким чином я знову нічого не чув.
Адже мої батьки померли не на моїх очах. Вони померли в моїх вухах. Щоночі я чую ці звуки. Тато вже другий день копав криницю, аж раптом через наше село, відступаючи, пройшли регулярні війська. Коли кілька тижнів перед тим вони йшли в протилежному напрямку, то запевняли, що нам немає про що хвилюватися, що вони переможуть погоничів смерті[101]. І до останнього радіо повідомляло, що наші солдати не тільки чинили затятий опір, але й щодня відвойовували в них нові землі. І ми в це вірили — наївні ми люди! Вірили, поки сотня солдатів — виснажених, обірваних і беззбройних — не з’явилися перед нами, щодуху тікаючи. Хтось із них біг, інші набилися до старих джипів, що мчали на повній швидкості. А деякі, геть утративши сили, звисали з боків віслюків, мов мокра білизна з мотузки. Селяни миттю збагнули — поразка! — і почали складати баули. Ушиваймося звідси, хутчіш!
Один із переможених служивих підійшов до нашої хатини майже невідчутною ходою. Я досі пам’ятаю його обличчя. Не страх володів ним, а зародки справжнього жаху: цей легкий начерк неквапом, довгим кривим шрамом, тягнувся від скроні до підборіддя. Діагональ поразки! Позначка недобитка! Знак нездари! Він, мов привид, пройшов повз наш дім. Навіть не намагався тікати. Здавалося, він розумів: це немає сенсу, будь-яка спроба приречена на невдачу, бо він і так уже живий труп. Тато запитав, чи далеко «женці», чи є в нас час уникнути їх. Солдат зирнув на батька так, ніби той говорив мовою диявола. Довго він стояв мовчки — гадаю, тато, роздивляючись цю примару, зрозумів усе перше, ніж той відповів своєю мовою:
— Краще самі вбийте свою родину й себе. Це ліпше, ніж потрапити до їхніх рук. Бо вони зварять вас, мов щура-агуті чи кукурудзу. Вони будуть тут завтра вранці, а може, цієї ночі. Хтозна, може й за годину пристигнуть. Вони відрізають руки й устромляють їх у зади. Вправні собаки. Не знаю... Вони наступають нам на п’яти. Вправні собаки... Смерть — їхній фах. Вправні собаки...
Він так і стояв, і твердив: Вправні собаки. А я стояв позаду батька, схопившись за нього. Він відвів мене подалі від хвіртки. Посеред подвір’я тато присів, узяв мене за плечі й подивився на мене, достоту дорослий, свідомий того, що зараз збреше дитині, а дитина зрозуміє, що їй брешуть, і все ж дорослий таки брехатиме (що ж, варто визнати: задовго до того, як це роблять життя, священники, педофіли чи інші збоченці, дітей ґвалтують своєю брехнею власні батьки). Тато сказав: “Не бійся, він верзе казна-що”. Та поцілуй мене в мою дитячу сраку! Якщо вже оцей бідолашний шаленець, що втратив розум, осліплений істиною жахіть, не знає, що каже, то хто ж тоді, трясця, на цій планеті знає, що каже?!
Батько знову вийшов на поріг нашої хати. І ми почули звіриний рев. Мама, яка готувала баули для втечі, перелякалась і вибігла. Я зирнув у прочинені двері. І біля ніг батька побачив тіло солдата. Перш ніж мама затулила мені очі рукою, я побачив, що він перерізав собі горло й кров струменіла з нього гарячими цівками просто на землю. Тато велів нам повернутися в хату й зачинив двері. Мама підштовхнула мене й зробила те саме, що й тато кілька секунд тому — присіла навпочіпки і подивилася мені в очі. Однак сказала вона мені не те саме, що батько, тобто вона взагалі нічого не сказала, однак вклала всі свої сили в той погляд: “Не треба боятися”.
Тим часом повернувся тато. Ззовні ми чули гуркіт відступу. Голосів не було — тільки гупання важких і квапливих кроків, що їх час від часу переривали різкі команди, такі короткі, що здавалося: втікачі бояться витратити сили навіть на це. Тато з мамою перезирнулись. Гадаю, вони думали про одне: часу на втечу в нас не було, та й далеко ми б не втекли. Найближче місто розташовувалось за чотири години їзди машиною. Проте там стояв військовий гарнізон. Та хтозна — можливо, вони теж склали зброю. Мамина молодша сестра жила в селі за долиною, за дві години дороги на захід. Можна було спробувати дійти до неї, та ми ризикували по дорозі наштовхнутися на вбивць, які намагалися оточити всю область і заволодіти нашими долинами. Батьки тихо перемовлялися — так, ніби мене це не стосувалося, ніби я нічого не розумів. Вони помилялись: я все розумів. Коли вони повернулися до мене, то сказали, що ми нікуди не підемо.
101
Ідеться про Першу війну в Демократичній республіці Конго (1996-1997 роки), коли повстанцям зі сходу країни вдалося перемогти офіційну владу й скинути режим президента Мобуту.