— Сховаємо тебе в ямі, яку тато почав копати, — пояснила мама. — Накриємо, щоб тебе не помітили. Сиди там. Не роби шуму. Вийдеш тільки якщо тато або я прийдемо по тебе. Зрозумів?
— Так, мам.
— Точно зрозумів?
— Так, мам.
— Анічичирк! Ніяких плачів! Сиди тихенько! Ні за яких умов не виходь. Поки я не прийду по тебе.
— Добре.
— А якщо ти когось почуєш, якісь невідомі тобі голоси у дворі, то закрий собі вуха. Закрий так, щоб нічого не чути. Це тобі зрозуміло?
— Так, мам.
— Бо якщо не закриєш — спіймаєш від мене такого! Покараю так, як ніколи! Шкуру з тебе спущу! Ти мене зрозумів?
— Так, мам.
— Повтори!
— Так, мам.
— Що “так”?
— Так, я все зрозумів. Шуміти не буду. Рухатися не буду. Розмовляти не буду. Вийду тільки тоді, коли ти прийдеш по мене. Або коли тато прийде.
— А про вуха забув?
— Я закрию собі вуха, якщо почую невідомі голоси.
— Дивись мені! Краще тобі не забути нічого.
Мама хотіла здаватися страшною й загрозливою, проте вона плакала. Її слова не лякали мене, хоч і були вимогливими (втім, це радше скидалося на благання). Вони жахали мене, бо я відчував ту любов і той відчай, з якими їх промовляла мама. Тож я також тихенько розплакався. Вона міцно пригорнула мене до себе, тато пригорнув нас обох — і так ми сиділи мовчки кілька хвилин. Дві-три хвилини — ціле непрожите разом життя; дві-три хвилини, щоб іще раз пережити те, що ми пережили разом. Ці обійми поєднали два напрямки часу: спогади закликали до нас минуле, а сподівання (яке, проте, наштовхувалося на стіну з крові) зазирало в наше неможливе майбутнє.
Потім мама розмістила мене в недокопаній криниці, залишивши їжу (однак, якщо зголоднію, їсти я мав тихенько!). Дала вона мені й ліхтарик — на випадок темряви. Ми ще раз обійнялись, однак ці обійми, значно коротші й тихіші за попередні, були дуже болісними. Тоді батьки вилізли з ями, накрили її листом металу — і навкруги запанував морок. Я закляк і чекав. За якийсь час — може, скоро, а може, нескоро, а може, взагалі поза часом, — я почув гудіння двигуна, голоси, сміх, автоматні черги та зойки. Морок у ямі густішав. Я затулив собі вуха.
У двір у супроводі своїх дітей увійшла Смерть. Вона мовила:
— Якщо тут хтось живе, нехай вийде.
Хоч я й затулив собі вуха, її голос я чув. Смерть ніби сиділа в криниці поряд зі мною. Я чітко бачив — в оточенні своїх синів вона стояла посеред нашого двору. А тоді я побачив, як тато вийшов із хати й пішов до Смерті. Він зупинився за кілька метрів від неї.
— Ти живеш тут сам? — поцікавилася Смерть.
Я ще міцніше затулив вуха. Татових слів я не чув. Може, він взагалі не відповідав.
— Якщо тут є ще хтось, — вела далі Смерть, — наприклад, якщо в тебе є дружина, то нехай також вийде. Хай там що, ми все обшукаємо. І знайдемо її, у яку б дупу вона не сховалася. Витягнемо її навіть із Божої сраки! Тож я запитаю ще раз: ти живеш сам?
— Ні, — відповіла мама, і я побачив (побачив!), як вона вийшла й стала біля тата посеред двору під сміх синів Смерті та під її байдужим поглядом.
— Діти є?
Я з усіх сил затуляв вуха долонями.
— Ні, — відповів тато. — Дітей у нас немає.
— Це ми побачимо, — зауважила Смерть. — Черево жінки, яку я бачу, вже давало плоди. Але якщо, брате мій, ти так кажеш, що ж, поки що ми тобі повіримо. Усе буде швидко, не бійтесь. Бо черга велика. Перед вами альтернатива: або ви самі себе вбиваєте, або ми вас убиваємо. Рішення — за вами. Та якщо оберете, щоби вас убивали ми, то ми зробимо це у свій спосіб.
— Згляньтеся,.. — ледве чутно мовив якийсь голос, та я не зрозумів чий, татів чи мамин, а може це була іронічна репліка одного із синів Смерті.
— Обирайте, — кинула Смерть.
Запала тиша, потім мама зойкнула “Ні!” і почувся постріл. Я зрозумів, що тато спробував кинутися на Смерть, а вона його вбила. Він усвідомлював, що не мав жодного шансу, тож кинувся на женців з єдиним бажанням — померти.
— Твій чоловік обрав. Тепер ти. Обирай.
Мама мовчала, тож після паузи Смерть сказала:
— Отже, ти обрала бути вбитою у наш спосіб. Певно, гадаєш, що, віддаючи нам себе, маєш шанс вижити? Що ж, твоє право так думати. Завжди треба сподіватися на шанс урятуватися від смерті. Бо інакше навіщо жити? Ми візьмемося зараз до справи. Ми вб’ємо тебе.
Я все чув, хоча щосили втискав долоні у вуха. Я чув хтивий сміх дітей Смерті, чув брязкіт поясів, які вони розстібали й кидали на землю, чув, як вони обговорювали мою маму — її стегна, перса, піхву, вуста. Та саму маму не чув. А тоді я почув хрипіння чоловіків, їхні дикі крики, бридку лайку. Маму не чув... Минув якийсь час, тоді Смерть сказала: