— Досить. Пропустіть. Я з цим покінчу.
І я чув брязкіт поясів, які застібали, зброї, яку підіймали, чув лайку, яку кидали на прощання в бік мами, що вперто мовчала, чув звук плювків. А потім сини Смерті залишили наш двір, лишивши маму сам на сам зі Смертю.
— А я знаю, чому ти не кричиш, — заявила Смерть. — Мені така поведінка добре відома. Це поведінка матері, яка захищає своє дитя. Десь тут схована дитина. І я її знайду. Та спершу ти таки заволаєш. Благатимеш, щоб я тебе вбив. І я таки вб’ю тебе — коли почую твій крик. А потім знайду дитя.
— Благаю, не треба! — почув я мамин голос.
— Хвилюватися й благати ти маєш не за дитину, а за себе, за своє життя. Те, що я зроблю з тобою, — мовила Смерть, — буде боліснішим, ніж пущена в піхву куля. Ти волатимеш. Поки пекло тебе не почує.
І Смерть взялася до праці. Мама заволала, її крики були гучні, нелюдські, вони так калатали в моїй голові, що я зомлів. А коли отямився, криків уже не було — проте в моїх вухах вони досі лунали. Гадаю, саме тоді я збагнув, що вони вічно мучитимуть мене, і єдиним способом приглушити цей біль — це чути в голові крики значно гучніші, зойки більш божевільні.
Я розплющив очі. Я уже був не в криниці, а посеред двору. Поруч лежали неживі людські тіла — тіла моїх батьків.
Я заплющив очі. І тихо заплакав.
— Вона мене мало не вбила, — мовив голос за моєю спиною.
То був голос Смерті. Я обернувся. Я уявляв її жахливим велетом. Однак чоловік, якого я бачив перед собою, був миршавий, низький на зріст, такий смішний і банальний. А втім, я не мав сумнівів у тому, що бачив Смерть. Я дивився на неї, не в змозі розтулити вуста.
— Твоя матуся ледве мене не вбила, та останньої миті я помітив блиск ножика, який вона вийняла з коси, поки я її шматував. Вона помилилася на секунду. Я відкотився вбік. Тоді вона подивилась на мене й зрозуміла, що це кінець. І перш ніж я скочив на ноги й убив її, вона перерізала собі горло. Так померла твоя матуся. Я обстежив хату й знайшов тебе в недокопаній криниці. Ти був без тями. Як тебе звати?
Я мовчав.
— Що ж, синку, зрештою, твоє ймення нічого не важить. Ти чув крики матусі, перш ніж зомліти?
Я кивнув.
— Тоді я не буду тебе вбивати. Ти вже майже мертвий, агонія ж триватиме дуже довго. Бувай, сирітко. Я теж був сиротою — мені тоді було менше, ніж зараз тобі. І це запалило в мені лють, яку не згасить ніщо. Це й тримає мене серед живих. Зроби так само. Зненавидь мене, розлютись! Будь сильним, стань воїном, убивцею, пролий ріки крові, знайди мене, як станеш дорослим, і примусь заплатити за ті жахливі муки, яких я завдав матусі. О, під моїми пальцями вона страждала так, як ніхто інший! Бувай, синку, бувай...
Усе це Смерть промовляла спокійно. Вона побожно перехрестилась, потім просто вийшла з двору та пішла геть. І залишився сам. Цілу ніч я провів поряд із тілами батьків. Коли зайнявся день, я повернувся до недокопаної криниці й чекав. Чекав на Смерть. Щоб вона звільнила мене. Або ж чекав на диво — на маму. Ніхто не прийшов. Тоді я виліз із ями, відчув голод, залишив тіла у дворі й побрів до села своєї тітки, села за долиною, шлях до якого знав.
Дорогою мені ніхто не стрівся, тож я бачив і відчував величну гармонію долини та мирний подих гаїв. Смерть намагалася кинути тінь на цю красу, а краса не зупиняла її, і не зважала на неї. Навпаки: гадаю, ще ніколи Смерть не квітнула так, як там. Під дією краси вона працювала майстерно. Досягала вершин. І розкривала власну красу. Який із цього висновок? Це єдина можлива прикінцева теорема нашого існування: чим красивіший пейзаж, тим жахливіша історія за ним криється. Зрештою, хто ми такі? Каблучка з крові в промені світла — чи навпаки. І Диявол, підсміюючись, натягає нас на свій підмізинний палець.
Село моєї тітки також постраждало. Я зрозумів це, щойно туди увійшов. Сліди втечі ще були помітні на землі, а повітрям ширився переляк. Однак мешканці залишилися — або ж, можливо, повернулися після втечі, мов живі бумеранги, бо не знали, куди піти ще. Тітка була вдома. Я кинувся в її обійми. Вона все зрозуміла. І я зрозумів. Дядько — убитий; мої дві кузини — убиті. До обійстя моїх батьків ми повернулися через три дні. Тіла зникли. На піску лишалися тільки дві великі брунатні плями. Ми так і не дізналися, де їх поховали (і хто?), та чи поховали взагалі: краєм ширилися чутки про чорних магів, які для своїх потреб збирали трупи — їхній бридкий, але вигідний бізнес процвітав, зважаючи на строкатий килим із мертвих тіл, що вкривав весь Заїр[102].
102
Теперішня Демократична Республіка Конго називалася Заїром у 1971-1997 роках, за режиму згаданого Мобуту, і змінила назву після перевороту 1996-1997 років.