Таким чином, тітонька стала моєю єдиною родиною, а я став її єдиним родичем. Саме з нею я перебрався до Європи. Утім, це лише ілюзія: такі, як я, ніколи не залишають рідний край. Принаймні він нас не залишає в спокої. Я так і не вийшов із недокопаної криниці. Весь цей час її ніби хтось докопував у мені. Я досі там. І там я пишу. Я завжди писав у криниці. У якій лунали крики болю. Однак я вже не затуляю вуха. Дуже довго я писав, щоб їх не чути. А тепер знаю: я пишу й маю писати тільки для того, щоб почути їх. Просто раніше мені бракувало сміливості визнати це. А “Лабіринт жорстокості” мені її дав.
Ось про що він мені нагадав: місце, де криється найпотємніше зло, завжди зберігає уламок істини. Для мене таким місцем є час, а саме минуле. Я намагаюся перетнути його в усіх можливих напрямках і дозволити йому перетинати мене, неначе жмут стріл; пересуваючись круг нього, я прагну збагнути його з різних ракурсів, роздивитись при світлі дня і ночі. Не думаю, що примар треба гнати; навпаки, я переконаний, що слід приєднатися до їхнього танку довкола ватри і, до кісток просякнувши страхом, клацаючи зубами й намочивши штанці, посісти там своє місце, належне відповідно до минулого. До дупи заклики до сміливості! Сміливість! Ненавиджу це слово, коли його перетворюють на обов’язок! Сміливість! Та заткайтесь ви вже! Я прагну істини тривалого падіння, істини довічного падіння! Я відмовляюся виправляти помилки. Я не вважаю, що можна виправити щось справді знищене. Я нікого не втішаю — і не втішаю себе. З мого пояса звисає найдієвіший амулет проти Зла: прагнення істини, чинне й тоді, коли істина — Смерть. Я шукаю руїни давніх шляхів, похованих під піском. Бо їхній слід вказує на альтернативний шлях. Цього шляху немає на жодній із карт. Однак це єдиний вартий уваги шлях.
Я знаю, тобі відомі слова Вітґенштайна, якими він завершив свій “Трактат”: “Про те, про що сказати не можна, варто промовчати”. Однак мовчати не означає не показувати. Ось що ми маємо робити: не зцілювати себе, не піклуватися про себе, не втішати себе, не заспокоювати чи переучувати інших, а прямо стояти просто посередині священної рани, бачити її і вказувати на неї. У цьому, як на мене, полягає головна мета “Лабіринту жорстокості”. Усе решта — невдача й хиба.
Чи хотів Еліман написати останню книгу? Шах! Світ заповнений останніми книгами. Усі великі тексти — це епітафії світу. Остання книга в історії завжди буде наступною. Тож Еліман мав справу з довгою й дуже давньою традицією.
Чи хотів він продемонструвати творчу енергію миметизму? Шах! Бо його спроба обернулася на фокус: блискуча конструкція, складена ерудитом, та, зрештою, марна, атож, на превеликий жаль, — марна.
Чи хотів він віддати шану літературі всіх попередніх віків? Мат! Видатного ерудита потрактували як жалюгідного плагіатора, і ніхто не помітив, що до того, як щось поцупити, він уже був багатий.
Однак, Фею, усі ці викриття дають нам один важливий урок. Бо, зрештою, ким був Еліман? Не знаю, куди впродовж останніх тижнів тебе завели твої пошуки. Але бачу одну можливу відповідь на це запитання: Еліман був тим, ким не варто ставати й ким зрештою, хоч і поволі стаєш. Він — непочуте попередження. Він застерігає нас, африканських письменників: винайдіть власну традицію, побудуйте власну історію літератури, знайдіть власні форми, випробуйте їх у власному просторі, насичуйте власну уяву, знайдіть власну землю — бо лише там ви існуватимете не тільки для себе, а й для інших. Бо, зрештою, ким був Еліман? Найдовершенішим і найтрагічнішим продуктом колонізації. Найуспішнішим здобутком колоній, важливішим за асфальтовані шосе, лікарні і катехизм. Важливішим за наших предків-галлів! Високославний Жуль Феррі[103] перевертається в труні! Та водночас Еліман символізує і те, що ця клята колонізація знищила, бо відчувала жах перед скаліченими народами. Еліман хотів стати білим, та йому нагадали, що він не просто не білий, а й ніколи білим не буде, незважаючи на талант. Він виконав усі обряди «вибілювання», а його повернули назад, до чорноти. Європу він, певно, знав краще за європейців. І що з цього вийшло? Еліман закінчив анонімом, зник, стертий зі сторінок історії. Тобі це добре відомо: колонізованим колонізація несе тільки смерть, відчай і безлад. А ще вона поширює серед них — і це її найбільш демонічне надбання — прагнення бути тим, хто їх нищить. Ось тобі Еліман: драма відчуження.
Гадаю, Фею, така доля чекає й на нас, якщо ми й далі будемо гнатися за Європою, за могутньою західною літературою: усі ми, кожен по-своєму, станемо Еліманами. Може, ми вже Елімани — у такому разі, перш ніж зникнути, треба це зупинити. Треба вийти з цього болота, Фею. Вшиваймося! Бо нас задушать. Без найменшого жалю відкриють кран і пустять газ, і наша загибель буде ще драматичніша від усвідомлення: ніхто нас не гонить у шию; ми самі квапимось, біжимо, сподіваючись на славу. Нас перетворять на чорне мило. А потім кати вмиють ним руки й стануть іще білішими.
103
Жуль Феррі (1832-1893) — французький політик, міністр освіти, автор законів про загальну освіту, один із найзапекліших прихильників колонізації.