Еліман зник не через плагіат — просто він іще зберігав недозволену йому й неможливу надію. А може, зник через гірке розчарування. Та я сподіваюся, що він зрештою усвідомив: його смерть для французької літератури була кращим, що з ним могло статися, якщо він хотів присвятити себе істинному творінню — твореному тільки для себе.
Фею, останніми днями я міркував і дійшов висновку: до Франції я не повернуся. Принаймні зараз. А може, уже й ніколи. Те, що я хочу написати, може бути написане лише тут, біля моєї криниці. Те, що вона недокопана, є важливою метафорою — і моєї внутрішньої трагедії, і сенсу мого майбуття. Я мушу докопати криницю. Мушу продовжити й завершити працю, яку розпочав мій батько. І це не зосередження на собі, адже моє “я” ще не сформоване. Усе, що я вважав собою, насправді було існуванням інших у мені. Час позбутися них. Я не повертатимусь до Парижа, де однією рукою нас годують, а другою — душать. Це місто — перебране на рай пекло. Я залишуся тут, писатиму, навчатиму дітлахів, зберу театральну трупу, гратимемо на відкритому повітрі, читатимемо вголос поезію на вулицях міст, розповідатимемо й показуватимемо, що значить бути митцем!.. Авжеж, можливо, доведеться спати на землі й померти, як пес, на вулиці під вагою реальності, що вдягне машкару старої брички... І все ж це станеться тут! Я завжди буду вдячним тобі за те, що дозволив мені прочитати Еліманову книжку...
Знаю, ти не погоджуєшся з тим, що я тобі кажу: ти завжди вважав, що наше місце, наш простір — це культурна амбівалентність, що так ми й мусимо існувати, прийнявши власну драму, достоту байстрюки від цивілізації, байстрюки байстрюків, народжені від зґвалтування нашої історії іншою історією — історією-убивцею. Боюся, одначе, що те, що ти кличеш амбівалентністю — це лише чергова хитрість у плановому процесі знищення нас. Знаю також, що ти подумаєш: як він змінився! Атож, я ж бо завжди вважав, що цінність письменника не в місці, де він пише, і що письменник може бути однаково талановитим усюди, якщо йому є, що сказати. Я й тепер дотримуюсь такої думки. Однак тепер я переконаний: не всюди можна збагнути, що маєш сказати. Писати, справді, можна всюди. А от зрозуміти, що ти насправді повинен написати, можна не всюди. Я зрозумів це, перечитуючи “Лабіринт жорстокості”.
Фею, де б ти не був, я сподіваюсь, що ти знайдеш — що б ти не шукав. І що б ти з цим не зробив, це буде прекрасно — у цьому я переконаний. Обов’язово надішли мені результат. Скоро я напишу тобі свою нову адресу. Брате, віншую тебе зі своєї криниці, віншую також мого спасителя, який, можливо, врятує й тебе: слава Еліману, слава його клятій книжці!
Мусімбва»
Коли я дочитав лист, кава вже захолола. Я бачив Мусімбву, який навпочіпки сидів у криниці. І дав собі обіцянку: щойно завершу цю справу, я йому напишу. І не для того, щоб відповісти на його міркування — ні, просто щоб сказати, що його вчинок дурний, хуліганський, шалений, радикальний і дуже мужній. Цей лист Мусімбви був викликом мені. Він ніби кидав мені в обличчя: «Ось ким я був і ось що ця книжка зробила зі мною! Тепер твоя черга. Покажи, що ти не з боязких». Я сів в авто й повернувся до пошуків.
Не доїжджаючи кілька кілометрів до Фатіка, я звертаю на південний захід і потрапляю до самого серця долини річки Сін. Червона латеритова стежка веде до краю народу серер. Село, де жили мої батьки, — колискова всіх відомих мені традицій — розташоване зовсім поруч. На зворотньому шляху я зазирну до нього й привітаюся з ріднею, яка в мене ще є.
Звертаючи на вузьку стежину, я роздумую про написане колись, десь і давно, через що зараз я кваплюся до села, сусіднього з моїм, де народився Еліман; села, звідки, можливо, пішов «Лабіринт жорстокості», який я для себе відкрив далеко звідси — так відкривають щось визначальне в нашому житті, щось, важливість чого полягає не так у певності, що воно важитиме в майбутньому, як в інтуїтивному відчутті, що воно справді важить, і вже давно, ще до цього доленосного відкриття, можливо, ще до нашого народження, ніби воно чекало на нас і вабило нас. Саме це я відчував, коли тієї ночі, як виплутався з тенет Матері-Павучихи, уперше читав «Лабіринт жорстокості». Відтоді я не випускав цю книжку з рук. Вона вела мене через гори й провалля, через час і простір, крізь мертвих і тих, хто вижив. І ось тепер ми тут (чи — знову тут), у краю, звідки тягнеться наше коріння.