Діти, чоловіки, жінки, на віслюках, на конях, пішки, на бричці, на мопеді, у панамах, у солом’яних капелюхах — усі відходять з дороги, зупиняються й витріщаються на мене. Хтось піднімає руку, вітаючи мене, та більшість не рухається. На виїзді з села чи при наближенні до містечка мене супроводжують собаки — грайливі чи злі. Тини з суховіття відділяють ділянки з арахісом від розлогих лук, де пасуться нечисленні корови, яких на ніч забирають по дворах.
Сезон дощів почався пізно, цього року дощ — узагалі рідкість; кілька полів із пшоном стоять ще не прибрані, хоча вже середина вересня. Хащі займають усе узбіччя й часом тягнуть свої ручиська до стежки. Сухий тріск, із яким вони цвигають по лобовому склу, нагадує звук, із яким деякі великі комахи на повній швидкості наштовхуються на скло. Виринають спогади з дитинства, з часу, коли я з нетерпінням чекав на цей шерег свічок, ніби за нею відкривалася брама до казки.
Краєвид змінюється: поля й пасовиська поступаються місцем солончакам. Перспектива розширюється, переступає рамку й наповнюється красою. Від цього видовища очей не відвести, вони намагаються всотати весь краєвид. Та марно. Краса оселилася тут саме для того, щоб уникати поглядів. З усіх боків мерехтять невеличкі ставки — перш ніж зникнути, вони ніби підморгують сонцю останнім зблиском. Я під’їжджаю до дельти Сін-Салум. Село вже недалеко. Буду там за десять хвилин. Ця думка раптом спалахує істиною — конкретною, вимірюваною, очевидною. Я різко гальмую. Піднімається хмара пилу, а коли опускається, я відчуваю страх перед непорушністю простору. Від занедбаності цього місця йде обертом голова: здається, я сам-один на землі і на мене дивиться око світу. Мов перелякана дитина, я затуляю очі рукою.
Нарешті я розплющую їх, мій погляд падає на книжку. Я дивлюся на неї досить довго, ця мовчазна вправа ніби підказує мені: не їдь туди, розвертай авто й вертайся додому. Чого ж я так боюся — відкрити щось чи, навпаки, не відкрити нічого? Один голос всередині мене підказує, що Еліман повертався сюди, писав тут і лишив щось по собі. Другий голос благає, щоб усе виявилось навпаки, щоб він ніколи не повертався до рідного села, ніколи не писав нічого після «Лабіринту жорстокості», щоб кінець його шляху був безіменним, достоту зірка, що згасає, як і чимало інших зірок, десь там, у космічній далечині, без свідків, серед мовчазних небесних тіл, що ховають її серед свого громаддя. Так я довго сиджу — у непорушному зовні тілі вирує ураган.
Праворуч, мов у вповільненій зйомці, насувається смерк. Спершу тонка лінія обрію по горизонталі відрізає сонце, просто посередині, як око в Бунюеля; зненацька з проколотого ясного ока виливається цинамоновий океан, що мерехтить глибокими синіми й блакитними, іноді майже чорними зблисками, які більшають і велетенськими пухлинами обсідають небесне склепіння. Так ніч м’яко спускається на світ, мов жовтий лист на поверхню ставу.
Третьою людиною, що трапилася мені, відколи я пішки зайшов до села, була дівчина років двадцяти, і вона сказала мені те саме, що й інші, кого я питав:
— Шкода, але я не знаю будинок Усейну Кумака Діуфа.
— А тут живе родина Діуфів?
— Таких родин чимало. Я й сама ношу прізвище Діуф. Нде Кіран Діуф. Однак ім’я Усейну Кумака Діуфа мені нічого не каже. Може, з ким іншим тобі пощастить більше.
Я подякував, побажав гарного вечора й пішов далі. Та вже за мить вона гукнула мене. Я обернувся.
— А цей чоловік, він ще живий?
— Ні. Але мені сказали, що я легко знайду будинок, якщо назву його ім’я.
— Давно він помер?
— Так. Задовго до твого народження. Та й до мого, до речі.
— Тоді його може знати моя бабуся. Вона точно тобі допоможе. Ходімо!
Я ще раз подякував дівчині та пішов за нею вуличками, де не було ліхтарів, хоча на подвір’ях і в провулках великі електричні та сонячні лампи давали трохи світла. Нде Кіран — ще підліток, але вже жінка — нікуди не квапилася. Кожен її крок був сповнений поважності й грації.
— Моє ім’я — Дьєґан Латир Фей.
— Вітаю. Це ти заїхав до нас на машині?
— Звідки ти знаєш?
— Певно, уже все село про це знає. Тебе помітили ще здаля. А ще мені відомо, у якому серерському селі ти народився. У тебе дуже впізнаваний акцент.
— І з якого ж?
Вона обернулась до мене й усміхнулась. Її розсмішив мій викличний тон.