Дві-три хвилини ми йшли мовчки, аж раптом Мусімбва збуджено, немов після одкровення, заявив, що усім представникам нашого покоління варто прочитати «Лабіринт жорстокості». «Ця книжка звільнить нас!», — скрикнув він. Я на це нічого не відповів, але погодився — моє мовчання вібрувало палким цілковитим «так!»
А втім, навіщо ставати дибки, тисячоліттями намагаючись писати книжки на кшталт «Лабіринту», що лишають по собі післясмак, ніби більше немає, чого додати? Ми писали не заради оспівування життя письменника (він давно перетворився на карикатуру), не заради грошей (це дорівнювало б самогубству), не задля слави (це застаріла цінність, нині віддають перевагу відомому імені), не заради майбутнього (ніхто нас про це не просить), не щоби змінити світ (бо змінювати треба не світ) чи змінити життя (воно не підлягає змінам), не для суспільства (хай це візьмуть на себе інші герої) — при цьому ми й не славимо безкоштовне мистецтво, чисту ілюзію, бо мистецтво завжди має ціну... То для чого ж тоді ми писали? Ніхто цього не знав. Певно, це й була наша відповідь: ми писали, тому що не знали, писали, бо не розуміли, куди ще себе застосувати, окрім як до письма, безнадійного, але не такого й важкого — письма, сповненого затятості, радості, виснаження, з єдиною метою: завершити якомога краще, з широко розплющеними очима; усе бачити, помічати, нічого не пропускати, не кліпати очима, не куняти, вирячуватись до сліз, тільки б усе побачити, але не так, як бачать пророк чи свідок, ні, радше як вартовий — самотній збентежений вартовий посеред загубленого брудного міста, який вдивляється в густу тінь, звідки безжально сяйне блискавка його смерті та руїни злощасного міста.
Потім ми довго обговорювали ознаки двозначності становища письменників з Африки (чи африканського походження) у французькому літературному середовищі — ці ознаки були часом зручні для нас, а часом принизливі. Певною мірою несправедливо, переважно тому, що вони були легкими й надто очевидними мішенями, ми звинувачували своїх старших колег — африканських авторів попередніх поколінь: вони були винні у нашій халепі — відчутті нездатності чи браку можливості (утім, це одне й те саме) заявити про те, звідки ми; звинувачували ми їх і в тому, що вони дозволили собі потрапити в пастку чужого погляду — погляду-капкану, погляду-мишоловки, погляду-гниловоду, погляду-засідки, що вимагав від них водночас автентичності (тобто інакшості) й однаковості (тобто зрозумілості): іншими словами, вони мусили приносити прибуток у західному світі, у якому зростали; наша критична атака вийшла нещадною, не варто було зупинятися на такому доброму шляху, тож ми жалілися, що дехто зі старших колег змальовував работоргівлю з поблажливим екзотизмом, а хтось у щоденниках не зміг вийти за рамки свого дріб’язкового існування — тим часом їм дорікали за африканське походження і водночас за те, що були недостатньо африканськими і що вони (відштовхуючись від цих двох однаково абсурдних тверджень) забували, власне, бути письменниками, — а це вже була смертельна помилка, достатня, щоби братися за підготовку суду над ними, відчуваючи аромат їхньої крові; ми твердили, що вони побоялися ризику опинитися на поетичному маргінесі, ми закидали їм схильність до карикатур на самих себе, дорікали тим, що обманювались мертвонародженими претензіями на визнання в парнаському дусі (буржуазне «просто письменник»), ми ганили їх за безкровний реалізм, що просто відтворював світ, забуваючи витлумачити чи трансформувати, ми плювали на їхній егоїзм, прихований під так званим правом митця на свободу, ми гучно обурювались на плідність наших попередників: мовляв, настрочили стільки банальних романів, тим самим образивши Літературу, — ми виносили смертні вироки тим, хто не хотів у спільному колі обміркувати свій літературний стан, хто не примудрився у своїх творах прокласти шлях для новаторської естетики в наших текстах, хто був надто лінивим, щоб у літературний спосіб міркувати та обмірковувати себе, хто виявився надто прив’язаним до літературних премій, фестивалів і гонорарів, щоб маскувати свої підробки під літературу, хто був надто поганим читачем чи надто близьким приятелем, щоб серйозно читати твори одне одного й сміливо казати про те, що в текстах не так, хто боявся порвати з романом, поезією, іншими жанрами: убогими щоденниками, убогими чи посередніми есеями, детективами і фантастикою — убогими у квадраті (з театром, на щастя, було значно краще, а от листування — убоге, якесь примітивне ніщо); таке враження, що їхні смертельні неоднозначні кульбіти й проблеми розміщення сраки між двох стільців залишали їх незворушними, мов мармурові статуї; о, наші старші товариші, такі славні, відомі, осипані преміями, оспівані як нова кров франкомовної літератури, о, ці пращури, трясця їм, істинно «золоте покоління»: ми витягали їхні твори на нещадне яскраве світло, підносили їх до вогню, і варто було дорогоцінним металам розплавитись, як між пальців тік бруд — фальшивий, липкий бруд, і ставало цілком очевидним, що безліч їхніх книжок вартували значно менше, ніж про них говорили чи думали, що тих, хто залишиться в історії, було менше, ніж пальців на руці майстра Йоди, що зі справді очікуваного від них вони видали лише кілька тоненьких збірок, що вони залишили нас, спадкоємців, без заповіту, що вони писали, вважаючи себе вільними, хоча з їхніх зап’ястків, кісточок, ший і думок звисали важкі кайдани; о, ці могутні предки! та чи були винні тільки вони? — замислювалися ми з драматизмом досвідчених риторів, — чи їх до цього примушували обставини? і ми поблажливо піднімали руку, і викликали до бар’єру їхніх негідних поплічників; передусім частину їхніх африканських читачів, яких ми миттєво вкладали своїм лаконічним присудом: найгірші у світі читачі, які не читають, ліниві, карикатурні, безкомпромісні — лише читачі з меншини бувають такими, — завжди охочі, щоб писали про них, хоча немає про що писати; по них — звертались ми й до їхніх західних читачів (що ж, нема де правди діти: білих читачів), більшість з яких читали їх із милосердя, ніби подаючи милостиню, прагнучи, щоб їх розважали, розповідали про далекі світи з практичністю, притаманною африканцям — африканцям, яким відомий ритм письма; африканцям, що вміють повістувати під місячним сяйвом; африканцям, які не ускладнюють світоустрій; африканцям, які досі вміють зачіпати за живе щемливими побрехеньками; африканцям, які ще не піддалися еґоцентричному фатівству, що поглинуло стільки французьких письменників; дивовижним африканцям, чиї твори всім так до вподоби, бо заповнені колоритними персонажами з обнадійливими широкими білосніжними усмішками; потім на ешафот сходили неупереджені критики (шановні викладачі, журналісти та інші діячі), і лезо нашої гільйотини важко падало на їхні прегарні шийки: це була найнудніша критика на планеті, міцно прив’язана до «проблематики» і «тематики», сплутана у вузькі узагальнюючі тунелі, де бідолашні твори блукали, мов велика рогата худоба, дехто здихав від задухи концептів, важкого лою жаргону, товстого гриму сюжетів; отак, у мирному небесному склепінні, що сяяло білосніжно, юрба голів наших літературних пращурів, їхніх читачів і критиків усіх можливих рас і кольорів маячила над нашими головами, немов похмуре сузір’я або ж зграя шпаків — і лише тієї миті, розпашілі від крові, що стікала з нас, мов зі стародавніх варварів посеред багряного й миттю притихлого поля бою, лише тієї миті, виснажені і ще сп’янілі від люті, озираючи довкола себе землю, вкриту трупами тих, хто вже не належав до літературного роду, та інших, що читали дедалі гірше, забуваючи зрештою, що воно є — читати, — ми відчули провину через власну жорстокість: та хто ми такі, щоби бути такими черствими, затятими, імперативними стосовно тих, без кого б нас не було? хто ми такі, щоб заявляти, буцім нічого не винні своїм попередникам, хоч маємо перед ними величезний і неоплатний борг? хто — повторювали ми, хоч і знали відповідь заздалегідь — хто? що ж, звичайнісінькі юні дурні, які, щойно переступивши поріг Літератури, вирішили, що їм усе дозволено; новачки, які невдовзі мали перетворитися на старожилів і яких неодмінно порвуть на шматки чергові вовченята — так влаштований світ, а ми хто? ніхто, лише порошинки в безмежному всесвіті Літератури, ми це усвідомлювали, а проте чому ж тоді ми були такі вперті й претензійні, такі несправедливі, хоч і не вартували більше за інших? нам належало відповісти на закиди свого сумління: бо ми — як, без сумніву, будь-хто з письменників — відчували стривоженість і зажуру через небезпеку не відкрити нічого нового і не залишити по собі нічого; бо, зрештою, критикували ми самих се