— Я знаю, навіщо ти тут, Дьєґане Фею. Не залишатиму тобі зайвих сподівань: чоловік, якого ти шукаєш, уже не з нами. Він пішов торік. Тиждень тому по його відходу виповнився рік.
Вона замовкла й подивилася на мене уважно. Хотіла щось почути, певно. Та я не виказав жодних емоцій. Чесно кажучи, у перші секунди після цієї новини я нічого не відчував; принаймні жодне з почуттів не володіло мною настільки, щоб переповнювати моє серце й виплескуватися на моє обличчя. Я не просто не був розчарований — я й досі не розчарований тим, що не був тоді розчарований. Я підготувався до різних ситуацій і варіантів — мусив, зважаючи на те, що відкрив упродовж останніх тижнів. Та мушу зізнатися: той варіант, що з певних причин Еліман виявиться відсутнім, здавався мені найбільш вірогідним. Тож цим мене не можна було здивувати. Навпаки, такий розвиток подій був природним, навіть заспокоював трохи. Зрештою, Еліман і так був відсутній і невловимий упродовж усієї цієї історії. Отже, звістка про те, що він помер і я його вже не побачу, була цілком нормальною, навіть логічною, зважаючи на долю цієї людини та мій стосунок до неї.
Та вже за якусь мить ця вежа байдужості розсипалася, я усвідомив новину, яку щойно почув, і тепла хвиля піднялася з мого шлунку: отже, Еліман таки повернувся додому. Хоча досі мене мало цікавила ця частина його життя, дізнатися, що він помер удома, у віці ста двох років, після того, як десятиліттями шукав щось, про що мені невідомо, — зізнаюсь, це було дуже зворушливо. Ми мовчали. Крона бавовняного дерева зітхнула, достоту морський бриз, що ніжно пройшовся площею.
— А він знав, що ти прийдеш, — додала Маам Діб, вирішивши, що час відновити розмову. — І знав, що ви не побачитеся. Так він мені сказав. Перед смертю він заявив, що якось увечері по нього прийде юнак. Я відразу зрозуміла, що це ти. Звичайно, саме цього вечора я тебе не чекала. Однак була певна, що невдовзі ти з’явишся. Він бачив тебе вже давно.
— Бачив?
— Атож, бачив. Це одна зі здібностей, які він успадкував від Кумака: бачити. Звісно, бачив він не завжди. Бувало, що помилявся. Однак бачити вмів. Це одна з тих речей, яких він заново навчився, коли повернувся сюди. Знаєш, що значить ім’я Мадаґ серерською?
— Так, знаю. Однак я гадав...
Вона перервала мене:
— Тоді тобі відомо, що в нас ніколи імена не дають випадково чи лише через їхню красу. Ім’я обов’язково щось означає. Так заведено в усіх традиційних суспільствах. Але є люди, для яких імена — це не просто означення. Не просто символи, а знаки, які вказують шлях. Ім’я вістить про істоту — не про особистість, а про істоту, яка його носить. Ім’я її веде. Ставить на шлях. Указує траєкторію та демонструє здібності. Усе це якось мені пояснив Мадаґ — я повторюю дослівно за ним. Мадаґ — це «ясновидець». Так його кликали тут. Він забороняв звертатися до себе інакше, як на його традиційне ймення. До речі, крім Кури, Нґоне, мене й кількох старійшин села, ніхто не знав його мусульманське ім’я — Еліман. Він завжди був Мадаґом, не Еліманом. Маєток, де ми перебуваємо, у селі та в усьому краї відомий, як...
— Mbin Madag.
— Точно.
Ми знову помовчали. Я, звісна річ, згадав Рембо та його «Листи ясновидця»[105], згадав також прізвисько «негритянський Рембо», яке критик із «L’Humanité», Оґюст-Ремон Ламьєль, дав авторові «Лабіринту». Зараз, коли мені відомо, яких поневірянь зазнала ця книжка, порівняння з Рембо звучить значно спокусливіше. Однак я відразу розсердився на себе за спробу звести Мадаґа до банального порівняння з Рембо, до його африканського альтер-еґо, за те, що, намагаючись витлумачити, я раз у раз пірнав у безодні літературних знань, хоч кожна жива істота має право на усамітнення. Важить лише ця самота — самота Мадаґа. Я ще ковтнув молока. Смак видався так само дивним, я його не пам’ятав.
— Маамо Діб... маю про дещо тебе запитати.
— Певно, тобі є про що питати. Я тебе уважно слухаю.
105
«Листи ясновидця» — два листи, написані Артюром Рембо в травні 1871 року. Вважаються пророчим викладом думок з приводу розвитку поезії.