— У Європі я зустрів людину, яку ти знаєш.
— Сіґу, авжеж.
— Саме так.
— Вона відцуралася нас. А ми її любили. Я була з нею близька, ближча, ніж Нґоне й Кура. Я й уявити не могла, що одного дня вона поїде від нас і ніколи нам не писатиме. Не хочу нічого про неї чути! Вона так і не повернулася. Навіть коли дві інші матері, що разом зі мною виховували її, померли. Утім, я намагалася їй писати. Але вона жодного разу не відповіла. Вона зробила свій вибір — забути нас. Усе, кінець! Я не серджуся на неї за те, що вона пише. Зрештою, це лише слова. Я читати не вмію. Тож зрозуміти, що вона пише, не можу. Та я серджуся на неї за те, що вона повелася зі своєю родиною невдячно, егоїстично! Якщо ти хотів поговорити зі мною про неї, то краще не треба.
— Не тільки про неї. А про пісню, яку вона мені заспівала якось. Нібито ви її цьому навчили. Легенда про старого рибалку, який вирушає в море, щоб зловити богиню...
Я замовк. Десь у ночі заіржав кінь. Мовчанка між нами була важкою, тягучою — я відчував гіркоту, гнів, сум, які тієї миті заповнили серце Маам Діб. Вона згадувала Сіґу Д., їхнє спільне минуле, розрив. А я почувався винним, бо роз’ятрив цю рану. І коли я вже був ладен вибачатися, вона заспівала ту старовинну лічилку. Я уважно слухав аж до останнього куплету, коли човен перетнув лінію горизонту в супроводі самотнього погляду Бога. Маам Діб замовкла. Після короткої паузи я запитав, чи немає ще одного куплету.
— Ще одного..? — перепитала стара тоном, у якому відчувався подив. — А якби був, Дьєґане, на твою думку, про що би там ішлося?
Я замислився і відповів:
— Гадаю, що одного дня рибалка таки повертається, але через дуже довгий час. Утім, він дуже змінився. Він здається несповна розуму, зруйнованим ізсередини через те, що побачив по той бік океану. Кажуть, ніби в битві з богинею він отримав поранення, які не зцілити нікому. Уночі він марить жахіттями. З жінкою й дітьми майже не розмовляє. Так я це бачу.
— А далі?
— Одного дня він зникає.
— Гине?
— Ні, каже, що повертається до богині.
— Навіщо? Бо закохався в неї? Чи, програвши першу битву, сподівається на перемогу в другій?
— Не знаю... Обидва варіанти цілком можливі. Та можливо й те, що його вабить море. А богиня насправді не існує. Або вже не існує. Рибалці просто кортить мандрувати.
Якусь мить Маам Діб німувала, потім зауважила — і я почув іронію у її голосі:
— А ти казкар, Дьєґане Фею! Це також передбачав Мадаґ. Так і сказав мені: юний незнайомець прийде й розповідатиме казки. Ні, ніякого останнього куплету немає. І я скажу тобі, що я бачу, яким би, на мою думку, був би останній куплет. Я уявляю рибалку після тривалих років. Повертаючись, він розповідає своїм дітям про героїчну битву з богинею. Усе закінчується добре. Бо не все завершується погано. Нині люди звикли чекати на сумний кінець. Вони не просто чекають — вони прагнуть сумних кінців. У тебе є цьому пояснення? Для мене це загадка.
Я на це відказав, що смуток готує до реального життя, тобто до смерті, і що більшість людей рано це усвідомлюють. А втім, здається, я лише подумав про це. Хай там як, а Маам Діб мовчала. Минув якийсь час, тоді вона запитала, чи я часом не зголоднів.
— Трохи є, справді, та ви не турбуйтесь. У мене є чим підживитись у машині, яку я залишив на в’їзді до села. Піду заберу і...
— Ти образиш мене, якщо відмовишся від вечері. І моєї гостинності на цей вечір. Заночуєш у мене. Тож ходи візьми в машині все, що тобі треба, і повертайся.
— Заберу свої речі згодом. Спершу повечеряю. Спасибі, Маам Діб.
— Тарілку тобі принесуть сюди. А я піду помолюся, поки ти їстимеш. Після вечері ми завершимо нашу розмову. І я піду спати. Стара я стала. А старі пані лягають рано.
Вона підвелась і поволі почапала до глибини двору, де бовванів шерег хатин. А за кілька хвилин одна з її онучок винесла мені миску з sàcc fu lipp[106].
Він повернувся в 1986 році, через шість років після смерті Кумака. Ми втрьох — Кура, Нґоне і я — на цвинтарі молилися на могилі покійного чоловіка. Він підійшов, і ми одразу зрозуміли, що то був він — викапаний Кумак. Чоловік нам казав про свого небожа Мадаґа. Та ми готові були закластися, що то був його син. Схожість лише підкреслював вік Мадаґа. Йому було сімдесят, обличчям пролягли глибокі зморшки, які нагадували ті, що прикрашали й Кумака в останні роки його життя. Єдиною відмінністю був зріст. Мадаґ виявився значно вищим за свого дядька. Він привітався з нами й також став молитися. Потім сказав, що має до нас розмову, хоче відкрити, хто він. Але Кура — найстарша й найперша з-поміж нас — відказала: